Не сказав жодного слова й Дука. Вклавши хлопця в ліжко, він заходився шукати спиртне. Це скидалося на дитячу гру: такий велетень, як Давіде Аузері, міг ховати щось лише на шафі; зіп'явшись навшпиньки й бувши не набагато нижчим від нього, Дука дістався до тієї хлоп'ячої криївки, намацав, пляшку й засміявся в душі.
Він почав пити з пляшки: ковток, потім перепочинок, ще більший ковток, знову перепочинок, третій ковток, тепер годі. Йому треба було підкріпитись, від страху він укрився циганським потом, і навіть віскі не могло його зігріти. Дука знову поставив пляшку на шафу, підсів до хлопця й заходився його розглядати. На вигляд Давіде лишався цілком нормальним — ніяких слідів страждань, ніякої блідості, шкіра обличчя суха. Саме це й викликало найбільший жах: прагнути смерті з таким самовладанням і вмиротвореністю. У двадцять два роки.
— А про інших ви подумали?— спитав Дука, й поглянув за вікно, де небесний пруг уже побілів зі сходу. У відповідь — мовчанка.
— Я маю на увазі не батька, хоча для нього цей удар був би смертельний. Маю на увазі інших, будь-яку іншу особу, будь-якого перехожого на вулиці. Наприклад, мене. Уявіть, що я не почув би через стіну того легенького звуку: це коли ви пішли до ванної по ножиці, щоб перерізати вени. Уявіть, що я спав би і, прокинувшись, знайшов би вас у калюжі крові. Спробуйте зрозуміти. Три дні тому я вийшов з в'язниці, за мною рахується злочин, кваліфікований як убивство, хай і з обставинами, що пом'якшують провину. І от сьогодні вранці мене виявляють тут, із трупом юнака, після розваги в товаристві жінок легкої поведінки, та ще ці сліди оргії на першому поверсі. Ви ще не знаєте, яка буйна фантазія в преси і яка недовірлива поліція. Пішов би поговір про наркотики, і мене, як дискваліфікованого лікаря, звинуватили б в організації розгнузданої пиятики, в постачанні героїну, кокаїну, піти, марихуани, мене, можливо, запідозрили б у сприянні самогубству: мовляв, хтось перерізав бідоласі вени, коли він поринув у наркотичний ступор. У залі суду завжди знайдеться адвокат, здатний вигукувати подібні фрази. Так я знову опинився б за ґратами і тоді вже пропав би навік. Отож послухайте мене: для вас я людина стороння, це правда, але я маю сестру двадцяти двох років з позашлюбною однорічною дитиною, і їхнє життя залежить тільки від мене. Якщо я працюватиму, вони їстимуть, їм не доведеться жебрати, як це було ввесь час, поки я сидів у в'язниці. Якби ця ваша дурна забаганка здійснилася, мене можна було б теж списати з рахунку. Знаю, вам зараз не до таких думок, але я не можу не думати про це, і якщо не задушив вас, коли побачив з перерізаним зап'ястком, то лише тому, що вмію ще панувати над самим собою.
У відповідь нарешті пролунало одне слово, єдине, коротке, безбарвне і все-таки зворушливе: "Пробачте". І хлопцеві очі при цьому трохи примружились — він теж панував над собою.
— Більше цього не робіть, Давіде! Я не можу пильнувати за кожним вашим кроком, бо той, хто вирішив укоротити собі віку, все одно доможеться свого, хоч пристав до нього десяток охоронців. Якщо вам набридло життя, почекайте завершення моєї роботи — через якийсь місяць ви питимете тільки мінеральну воду, а там я дам вам спокій, і можете робити, що вам заманеться. Але поки я тут з вами,— Дука вхопив хлопця за комір розстебнутої сорочки й, незважаючи на солідну вагу, однією рукою підняв мало не до самих своїх очей,— поки я тут з вами, ви більше не робитимете нічого подібного: я не допущу цього. А потім уже вб'ю вас сам, не пошкодую.
Кмітливий юнак не міг не зрозуміти, що в цій сцені багато театральності. Умовляючи втриматися від повторного замаху, лікар перебільшував значення моральної причини, явно драматизував, пояснюючи, що це самогубство жорстоко занапастило б іншу людину, ближнього, хай і непричетного до цього. Але іноді саме моральні причини найкраще впливають на двадцятидворічних.
— Більше такого не повториться.— Давіде сказав це, знову примружуючи очі; хоч який був його розпач, але хлопець зумів майже цілком його приховати.
Дука встав з ліжка. Він усе ще лишався в самих трусах.
— Я — по сигарети.
Повернувшись до своєї кімнати, він одягся: прегарна нова сорочка, ошатний синій костюм з найлегшої тканини, дуже дорога блакитна краватка,— все це вбрання дісталося йому при виході на волю від сестри Лоренци чи, точніше, від доктора Карруа, який дав їй гроші. Відросле на два міліметри волосся ще не потребувало гребінця. Вив'язуючи краватку перед дзеркалом шафи, Дука побачив, що треба поголитися. Він закурив і повернувся до кімнати Давіде.
Надворі розвиднялося, день барився з приходом, але світло стало вже непотрібне, і Дука погасив його. Хлопець і досі лежав, монументальний і нещасний, випроставшись на надто короткому й надто вузькому ліжку, мов на дошці. Дука взяв стільця і поставив поряд. Докурював свою сигарету, не пропонуючи закурити й Давіде.
— Про причину замаху на життя я вас не запитую, бо багато ви мені не розкажете.— Відповіді він не чекав, знаючи, що її й не буде, отож зробив ще кілька затяжок, а потім промовив: — Отож і я не стану допитуватися, бо ви не сказали б її самому собі.
Давіде й справді не відповів нічого. Але тепер Дуці стало ясно. Справа не в пиятиці, не в алкоголізмі, як думав імператор. Батьки завжди сюсюкають з дітьми. Щоб хопець такого віку прагнув з ясною свідомістю вмерти, потрібна була глибока причина. Давіде — всебічно здоровий хлопець, це підтвердила й Маріоліна, і коли такий кремезняк свідомо обрав смерть, для цього мав статися болісний розрив його власного "я". Конкретний факт, хоч би який серйозний, не міг би довести його до такого стану. Навіть якби Давіде вбив когось, пристрелив літню синьйору чи підклав заряд тротилу в закусочну міланського вокзалу, він не поводився б так. Давіде Аузері був чимось виведений з себе. Або кимось. Саме це й належало виявити, пияцтво — це не причина.
— А зараз, оскільки ви вже відпочили, їдьмо.
Він устав і викинув недокурка у вікно, побіліле від світанку, але це молочне світло ніяк не яснішало, ніби світанок зупинився. Крім того, через якусь дивну обставину, в цьому місці, де стояла вілла, не чулося вранішнього щебету птаства. Навколо досі панувала нічна тиша.