Може, цей звук був тільки в її мозку, слухова галюцинація, навіяна палким бажанням, аби звук був реальний, але вона мимоволі повернула голову до дверей — їй учувся приглушений дзвінок.
— Що таке — дзвонять? — спитав чоловік.
— Ні,— відповів гомик. — Це вона, очевидно, чекає когось, і тепер їй учулося, ніби в двері подзвонили.
Чоловік стояв задумавшись, зі складаним ножиком у руці, так близько біля її обличчя, що Лівія побачила колодочку, яку прикрашала реклама славетної марки лікерів. Прислухатися до цих "голубих", звичайно, треба, але в деяких випадках вони впадають в істерику, подумав чоловік, а вголос проказав:
— Якби вона чекала когось, той би вже прийшов, отож заспокойся. Вона знає, де зберігається плівка, знята торік, можливо, плівка в неї самої, і зрештою скаже мені про це. — Чоловік почав протирати їй спиртом ліву щоку. — Признаєшся,— мовив він,— і уникнеш цього порізу на щоці, якого вже ніякою пластичною операцією не поправиш. — Він постояв, утупившись у неї, і різонув. Примруженими за скельцями очима пильно дивився на щоку, наче ревний школярик на сторінку зошита, коли милується гарно виведеним реченням. — Не може бути, щоб ти нічого не знала. Що ж, мочитимешся кров'ю. Назви своїх друзів, і тільки-но назвеш — я зупинюся. — Він заходивсь тампонувати перекисом водню поріз, але робив це недбало, і струмочки крові потекли їй на шию, на груди, добираючись аж до живота. — Зізнавайся, а то я знову чикну!
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Спершу вони побачили таксі, і Дука навіть без бінокля чудово розгледів, як Лівія вийшла перед безлюдним шедевром архітектури. Біноклем він користувався для того, щоб бачити обличчя. Йому дуже подобалась її темно-червона полотняна сукня. Вдягатися Лівія вміла, з якоюсь поміркованою, хвилюючою простотою. Та ось Лівія зникла в тій вежі з цементу та скла, а таксі, завивши, помчало назад до центру. Було трохи по другій годині дня, й ця пунктуальність теж хвилювала.
Спостережний пункт був під піддашком маленького похилого будиночка — такі малюють у дитячих журналах. Навколо росли дерева, і їхнє дрібне світле листячко було чудовим прикриттям. У будиночку, поклавши голову на стіл, дрімав гладкий підліток. Вони дали йому п'ять тисяч лір, від чого хлопець геть розкис і втратив усякий інтерес до навколишнього. Алейка завдовжки метрів сто вела від будиночка до дороги, і "джульєтта" стояла радіатором до цієї дороги, під захистом дерев, а Дука й Давіде ховались у затінку. Спираючись на багажник "джульєтти", вони вели спостереження.
— Зайшла? — спитав Давіде.
— Так. — Дука простяг йому бінокля. Але тепер не видно було нічого, крім сірої вежі над зеленими ланами, а ген далі виднівся Мілан у серпанку літнього дня. Якби сфотографувати звідси, вийшла б добра поштова листівка.
Проїхала вантажівка, потім моторолер, і знову — нічого, пустка. Давіде зауважив:
— Схоже на те, що її хочуть там затримати.
— Що? — перепитав Дука, але в цю мить і сам побачив: віддалік на дорозі з'явився "мерседес-230", під'їхав до будинку, звернув на розпечений сонцем бетонований майданчик і повільно спинивсь на білій розмітці.
Давіде не відривався від бінокля.
— Цю машину я вже бачив, такої ж моделі, такого ж кольору кузов. Це вона, вона, такої моделі не багато і навряд щоб дві машини були однакового кольору.
— А де саме ви її бачили? — спитав Дука. Тим часом з "мерседеса" спокійно виліз чоловік, досить моложавий з вигляду, хоча й дещо огрядненький, і пішов собі, без поспіху, перевальцем, до будинку.
— Торік, того дня, коли я був з Альбертою. — Голос Давіде звучав стривожено.
— Дайте-но бінокля. — Дука поглянув на того молодика, його було видно наче за п'ять кроків. Дехто міг узяти його за доброго синьйора, але тільки не Дука, медик і психолог. Молодик мав фізіономію запеклого злочинця — щодо цього не могло бути двох думок.
— Я бачив цю машину на автостраді кілька разів, перш ніж приїхав у Сомалью, а потім — коли ми поверталися до Мілана й Альберта плакала. Тоді машина все ще трималася позаду. У Метанополі я від неї відірвався, і вона ніби сама зупинилася. — Спогади річної давнини залишалися в усій свіжості, Альберта і все пов'язане з нею не хотіло зникати. А надто коли Давіде зрозумів, що означала ця машина рік тому й що вона означає тепер.
Отже, до нього теж дійшло.
— У нього пика справжнього вбивці,— сказав Дука, кладучи бінокль на багажник "джульеіМ^^Спостерігати не було зй киґм, убивця зайшов до будинку, а "мерседес" лишився пектись на сонці.
— Що нам тепер робити? — спитав Давіде, який аж позеленів і ця зелень була не від листя навколо.
Робити їм там лишалося не багато, власне, нічого. Тепер усе стало ясно. Той вишуканий синьйор із сивими вусиками спокушав баламутних дівчат у місті, гомосексуаліст їх фотографував, а цей тип з "мерседеса" наглядав за підлеглими й карав неслухняних, бунтарок, тих, хто намагався зрадити, уникаючи експлуатації. Крім того, ці фотографії смертельні, за одну картку тут без жалю уб'ють одну, двох, десять жінок.
— Треба поквапитись,— сказав Давіде.
Авжеж, звичайно, їм треба було негайно бігти до будинку. Той, хто оглушив Альберту, а потім пустив їй кров, хто повіз бідолашну Маврілію до Рима і втопив її в Тібрі, міг при появі найменшої підозри вбити й Лівію Уссаро.
— Ні, треба залишатися тут,— сказав Дука. Він подумав, що, певне, й сам позеленів, принаймні мав таке відчуття, ніби шкіра на його обличчі стала зеленого відтінку.
— Але ж це той самий, що вбив Альберту, він переслідував її під час нашої поїздки того дня!
— Так. Але якщо ми кинемося туди, то, поки виламуватимемо вхідні двері, а потім — двері квартири, він, якщо захоче, може вбити Лівію: часу в нього цілком вистачить.
Дука роз'яснював Давіде ситуацію, елементарну й загрозливу. Лишалась єдина надія, що той чоловік не запідозрить Лівії, вони зроблять знімки й відпустять її додому, як багатьох інших клієнток. Причин для підозрювання нібито не було: Лівія після побачення з синьйором А ні з ким не зустрічалася, просто вийшла зі свого дому й поїхала сюди. Дівчина вона метка, знає, як поводитися. Крім того, якби ці люди щось пронюшили, то ніколи б не допустили її аж сюди, а влаштували б їй пастку, тобто знищили б. Вони вистежують людей, а не підозрюють їх. Якщо кинутися рятувати Лівію, її просто вб'ють. А тому краще залишатися тут і чекати.