Дука, мабуть, уже набрався, але спрага не минала. Йому хотілося побачити, чи здатна Лівія розсердитись.
— Але вона має право і одружитися, наша жінка, принаймні я чув такі розмови.
Лівія не розсердилась, вона здавалася розчарованою.
— Не будьте такий злий. Я говорю цілком поважно. Для жінки дуже розумної, як Альберта, як багато інших...
— Як ви.
— Так, і як я. Розумній одружитися дуже важко. Звичайно, зрештою одружуються всі, але розумна хоче одружитися вдало, а зустріти гідного собі чоловіка так важко.
Йому хотілося саме розсердити її.
— Але це не виправдання, щоб ставати на вулиці і йти з першим-ліпшим, який нагодиться.
— Ні, я з вами не сперечаюся. Я не кажу, що вона повинна це робити, я кажу тільки теоретично: припустимо чи неприпустимо це робити?
Він розговорив Лівію, дав їй висловитися до кінця й довідався щось корисне: Альберта Раделлі займалася приватною проституцією, нині ця форма набирає дедалі більшого розмаху. Але цього було замало.
— Бачите, з ваших загальних викладок багато чого мені дуже подобається, але моя робота вимагає деяких подробиць. Ви не знали, куди Альберта ходила фотографуватися для цих знімків і чому?
Коли дівчина замислювалася, її обличчя набувало трохи дитинного виразу.
— Пам'ять у мене не дуже добра, але дещо пам'ятаю, оскільки саме через це я розчарувалася в Альберті.
— А що ви пам'ятаєте?
Якщо йому пощастить довідатися, хто робив ці знімки, тоді ніхто вже його не зупинить.
— Пам'ятаю номер, на номери у мене пам'ять добра. Там їм давали по тридцять тисяч лір за згоду фотографуватися в такому вигляді. Я півдня просперечалася з Альбертою, була дуже розчарована, але вона твердила, що такі знімки — це зовсім інша річ...
Е ні, досить з нього філософії! Він перебив Лівію:
— Що це за номер і чого він стосується?
— Це номер будинку — сімдесят вісім, але, на жаль, назви вулиці я не пригадую. Я питала в Альберти про всі ці подробиці, бо зрозуміла — в неї щось не ладиться, вона перейшла від приватної проституції до організованої...
Чи ти ба, він перебив Лівію ще раз, колись її треба б відвести на Паркову вежу, та ще дощового робочого дня, і залишити там, хай би ділилася своїми загальними викладками в ротонді безлюдного кафе, піднятого на сто метрів над міланською рівниною, а зараз Дука хотів знати інше, і то негайно.
— Зосередьтеся, будь ласка, це дуже важливо. Постарайтесь пригадати ще щось, пов'язане з цими знімками. Номер будинку — це дуже мало, а нам треба розшукати фотографа, негайно.
Чому — негайно? Після Альбертиної смерті минув рік, чи слід так поспішати? Але Лівія, мабуть, була телепаткою, вона відчула, що треба поквапитись.
— Більше нічого не пам'ятаю, вона казала, що це фотограф.
— Казала неохоче?
— Атож, так і є, вона висловилася якось дивно, тепер я пригадую, вона сказала" прем вжиткову фотографію, що ж може мани і "тільного вжиткова фотографія зі знімками голої жінки?
Дещо-таки мала, але Дука не став цього розтлумачувати: то був камуфляж. Отже, в будинку за номером 78 на одній із п'яти чи шести тисяч міланських вулиць, принаймні до минулого року, діяла студія вжиткової фотографії, де негласно виконувалися роботи художньої фотографії. Мабуть, за якихось півдня Маскаранті зумів би розшукати цю студію, якщо вона ще існує і навіть якщо вже перестала існувати.
— А вона казала вам, хто запропонував їй зніматися для таких фотографій?
— Так, сказала. Це досить брудна історія, мені всі ці збочення не до вподоби. — Лівія поглянула на бармена, який нетерпляче стояв на порозі кафе, збираючись його зачиняти. — Одного разу Альберту підібрав чоловік і повіз автомобілем десь далеко від Мілана, очевидно, чоловік уже літній, дуже щедрий і ґречний, але до неї він і не торкнувсь. Потім признався, що вік бере вже своє, жіночі чари справляють на нього враження більше на гарному знімку, і якби вона побажала позувати, то йому того було б цілком досить. Альберта згодилася, він дав їй адресу фотографа, а потім запитав, чи не знайдеться в неї подружки, за кожен сеанс він платитиме по тридцять тисяч лір. Це був брудний любитель розглядати еротичні фотографії.
— Побачимо, чи добре я зрозумів. Альберта призналася, що якийсь клієнт запропонував їй позувати і дав адресу фотографа. Виходить, Альберта мала піти сама до того фотографа, який уже знав, чим вона займається.
— Так, достеменно так.
— Але для того, щоб фотограф зрозумів, для чого вона прийшла, може, мусила сказати щось, якийсь пароль? Не могла ж Альберта просто отак, навпростець, сказати про свій намір позувати голою?
— Ні, такої потреби не було, саме через це я й посварилася з Альбертою. їй довелось поділитися зі мною всіма деталями, бо я хотіла увійти в суть справи. Альберті не треба було нічого робити. Треба було лише піти до того фотографа. Прийшовши, вона не мала нічого казати, фотограф був уже в курсі. Вона дозволяла себе фотографувати, фотограф передавав їй гроші, та й годі.
На мить у його вухах завили сирени тривоги, як тоді, коли він був хлопцем і точилася війна.
— Постарайтеся пригадати точно: фотограф не віддавав одзнятих плівок Альберті, залишав їх собі, а вона йшла додому? Це саме так, чи є якісь сумніви?
— Я думаю, все відбувалося саме так. — О, це її обличчя, як у задуманої дитини! — Альберта розповідала, що мала просто з'явитися в цю студію, сфотографуватись — і край, і тому їй здавалося нерозумним відмовлятись від таких грошей в ім'я якихось принципів, і вона навіть збиралася залучити до цього ще й свою подругу, Маврілію. Ось тоді я сказала їй, що коли вона піде позувати, то я її більше не бажаю бачити.
Час був іти, бармен і ще один гладкий синьйор, який з'явився раптово, сказали, що бар зачиняється. Дука повів надвір свою даму, посадовив у "джульєтту", але мотора не вмикав. Коли опустилися жалюзі кафе, вулиця Плініо стала темна й затишна.
— Я вас не пущу спати, поки ви не поясните мені одну обставину,— заявив він Лівії, може, трохи надміру серйозно. — У сумці Альберти ввечері, за день до того як її знайшли в Метанополі мертву, лежав зарядний пристрій до "Мінокса" зі ще не проявленою плівкою. Як звелите це розуміти?