Приватна Венера

Сторінка 27 з 52

Джорджо Щербаненко

— Ви наговорили мені стільки слів... — Дука мало не бовкнув "утішних", але язик не повертався це сказати. Отож він осікся.

— Я сказала тільки тисячну частку того, що мені вже давно хотілося сказати. Але ви збиралися поговорити зі мною про Альберту, отож ближче до теми.

На ній був темно-зелений костюм, який Дуці дуже сподобався: гладенький, глухо закритий, але зовсім без рукавів. Шкіру мала засмаглу, але нормальною засмагою, а не як папуаска, і личко її не лишилося блідим, як у тих дівчат, що не засмагають. Уся ця зелень, ця бронза, ця чорнота волосся чудово вписувались у бар золотої барви, де стіни були обшиті золотавою пластмасою, навіть стойка й круглі столики м'яко відсвічували старим золотом.

— Два пива.

У барі вони були єдині відвідувачі, навіть бармен, обслуживши їх, зник. Замість кондиціонера тут працював великий вентилятор з довгими дерев'яними лопатями, надаючи приміщенню екзотичного колоніального вигляду, та й прохолоду він наганяв краще.

— Альберта покінчила з собою рік тому. Що саме ви хочете знати про неї? — Лівія взяла одразу бика за роги, а що Дука не відповів їй одразу, повела далі: — Можу уявити собі, як ви з нею познайомилися. Якось увечері ви подалися в кіно самі, просто у вас не було іншої змоги розважитись, і встигли на останній сеанс, ви запаркували машину й роззирнулися навкруги, ще не зважившись, входити чи ні, і тут ви помітили її, вона стояла, начебто розгублена, біля входу до кінотеатру. Це могла бути дівчина, до якої не прийшов наречений, домовившись про побачення в кіно, або вона чекала на подругу, яка теж чомусь не прийшла. Чоловік, перш ніж наважитися піти в кіно самому, ладен спробувати щастя. Отож ви їй посміхнулись і вона, приємно здивована, також посміхнулась у відповідь. Тоді ви підходите до неї, говорите якісь компліменти, якісь дотепи, а все інше легко собі дофантазувати.

— Я не був знайомий з Альберто Раделлі.

З цією дівчиною краще було не гратися в кота-мишки. Обличчя її витяглося.

— По телефону ви сказали, що знали Альберту.

— Непрямо. Мені багато розповідали про неї. — О, дуже багато!

— Мені двоєдушність ніколи не подобалася. От уже чого я не могла сподіватися — що ви двоєдушний. Не змушуйте мене розчаровуватись. Лікар, який не побоявся піти на ейтаназію, не може бути непевним типом. Чому ви цікавитеся Альбертою? Або ви скажете мені все по щирості, або мені доведеться одразу ж попрощатися.

Вона діяла надто по-кантіанському, в її словах крилися категоричні імперативи і пролегомени, з допомогою яких метафізика намагалася зійти за науку. Проте виклик було кинуто, і Дука мусив відповідати по щирості. Він пішов навіть ще далі — прихопив з собою маленьку шкіряну теку і, хоча ці зображення не були для публічного огляду, показав дівчині знімок Альберти.

Лівія Уссаро позирнула на фотографію.

— Я їй рішуче сказала: "ні".

Дука вважав себе за людину, кмітливу, але не зрозумів її. Доводилося чекати роз'яснення.

— Альберта призналася мені, що є один тип, який платить тридцять тисяч лір за кілька фотографій такого штибу, і я відповіла їй — ні. Ми ще тоді мало не посварилися. Вона почала доводити, що куди пристойніше фотографуватися таким чином, ніж іти з першим-ліпшим. А я їй доводила протилежне. Вона моєї правоти не визнала і займалася й далі своїм брудним ремеслом.

Уже появилося хоч якесь світло.

— А цю дівчину ви знаєте? — Дука вийняв з теки знімок блондинки.

— Маврілія, знаю тільки ім'я, здається, вона працювала в "Рінашенте". Ще трошки світла. Маскаранті міг би легко знайти якусь Маврію не те що

в "Рінашенте", а й у цілій Італії, але Маврілій могло бути забагато.

— А як познайомилися з Альбертою ви?

Лівія Уссаро розсміялася майже нечутно, її сміх тишу золотавого бару не порушив, але дещо мужнє обличчя пом'якшало й освітилося.

— Як я з нею познайомилася? Найзвичайнісінька річ. Куди важливішим був прецедент.

— Тоді розкажіть про той прецедент.

— Авжеж, наше найбільше, найзаповітніше бажання — це розкрити повністю свою душу. — Лівія знов засміялася майже безгучно, але цього разу коротше. — Може, я вас і розчарую, але прецедент був такий.

Дука замовив ще два пива. Він почував себе майже щасливим.

— Коли мені минуло сімнадцять років, мені захотілося спізнати, що таке проституція,— почала Лівія, пересміявшись, і знову ввійшла в попередній тон, не педантичний, а скорше вчительський, знову беручись викладати теорію, очевидно, таку саму, як і попередні. — Це не була хвороблива цікавість. Мабуть, як ви можете здогадатись із самої моєї зовнішності, я належу до фригідних жінок. Але це ще не все. Гінеколог і невропатолог довели, що за певних сприятливих фізичних умов я можу почувати себе цілком нормальною жінкою. Ось тільки які саме ці умови, вельми важко визначити, і тому практично

, я залишатимуся ніби фригідною. Зате інші лікарі, позбавлені інтуїції, записали мене в лесбіянки, і така підозра мене тільки смішила.

Дука допив другу склянку пива; йому хотілося пити ще чи, може, й не хотілося, і він почував себе щасливим, атож, щасливим. Лівія Уссаро існувала і розповідала прецікаві речі, якісь дивацтва, хай він навіть добре не розумів, що саме.

— Ні, я хотіла зробити експеримент з метою вивчення соціального життя. Я народилася з цією сухоткою спинного мозку, з соціологією. Коли інші дівчата чекали тільки моменту, щоб натягти довгі ажурні панчохи, я читала Парето1 і, що було дуже важливо, розуміла його. На жаль, про жінку Парето написав небагато, так само як і інші соціологи. Я, як жінка, задумалася над жіночою соціологією і над однією з найважливіших на цьому полі проблем, якою є проституція. І перше, що подумала: я не зможу зрозуміти проституцію, зрозуміти по-справжньому, не ставши сама проституткою, якщо принаймні один раз не вчиню акту проституції.

Гаразд. Дуці здавалося, ніби він на якомусь симпозіумі, на зборах службовців, і він замовив ще два пива. Він од пива ще зроду не п'янів, але цього вечора, як видно, йому доведеться бути п'яним пиворізом.

— Ця теорія не є логічно неспростовна, навпаки, в ході аналізу вона аж ніяк не витримує критики,— вела далі Лівія, по-менторськи холодна й водночас така жіночна,— але в ній є якісь чари. Експеримент, який я збиралася провести, полягав у тім, щоб стати на вулиці, дати комусь підчепити себе й піти з ним за гроші. Я набула б тоді типового досвіду, щоб вивчити питання з фактами в руках, емпіричними, але багатозначними. Ось тільки, коли почала здійснювати задумане, мене зупинило внутрішнє одвічне табу. До того ж я була незаймани-ця, і частина мого "я", що належала до стада, бунтувалася проти цього обов'язку пожертвувати своєю чеснотою в ім'я науки. А потім у двадцять років, попри мою фригідність, я закохалась, зі мною сталося щось дивне, що тривало лише два дні, і протягом цих двох днів синьйор, який зумів мене розбудити, спритно цим скористався, і я згубила свій віночок, отож перешкода для проведення мого експерименту перестала існувати. Але довелося чекати до двадцяти трьох років, перш ніж я зуміла переступити через усі табу. І сталося це випадково.