— Доктора Карруа, будь ласка.
— А хто це говорить?
— Дука Ламберті.
Довга пауза, якесь клацання, потім голос Карруа, дещо спотворений.
— Пробач, позіхи напали.
— Я теж перепрошую, але мені треба поговорити з тобою — і то негайно.
— Ти можеш з'являтися без попередження, я завжди до твоїх послуг.
— Я хочу з'ясувати: фотолабораторія ще відчинена?
— Лабораторія... Лабораторія, звичайно, зачинена. Робочий день у нас тепер коротший.
— Шкода, я б не хотів чекати аж до завтра. — Дука просто не міг чекати, він був ладен підняти з ліжка першого-ліпшого фотографа.
— Якщо справа не терпить, я звелю відчинити лабораторію й розшукати когось із фахівців.
— Для мене це справа нагальна. Я приїду й усе тобі поясню.
— Добре.
— Я прихоплю й хлопця.
За десять хвилин Дука й Давіде опинилися на вулиці Фатебенефрателлі, а об одинадцятій сорок великий письмовий стіл Карруа був завалений знімками розміром вісімнадцять на двадцять чотири. То були збільшені фотографії, надруковані з мікроплівочки "Мінокса". На столі стояли ще дві великі пляшки кока-коли. Піджака не скинув лише Давіде, його посадили біля столу з друкарською машинкою, і він сидів там, поки вони роздивлялися знімки.
— Ну, й що далі, Дуко?
— Я відбираю фотографії.
З пуританського погляду ті зображення можна було вважати непристойними. Незважаючи на велике збільшення, вони були напрочуд чіткі й технічно бездоганні. Об'єктом зйомки, зробленої на розмитому хмароподібному заднику старої фотостудії, була оголена жінка.
— Тут нема чого відбирати: половина їх — це брюнетка, половина — блондинка.
Так воно й було, на столі лежало біля двадцяти п'яти знімків чорнявої дівчини, і двадцять п'ять чи двадцять шість — білявої. Дехто, може, спробував би доводити, що це художня робота, хай і дещо смілива,— на зображеннях і справді нібито прозирав такий задум, але це тільки про людське око. Пози обох дівчат були відверто пікантні, про це свідчила не тільки голизна, а й жести рук, положення ніг. На більшості знімків, але не на всіх, дівчата ховали обличчя. Обидві могли мати не більш як двадцять два — двадцять три роки.
— Де ти подів конверт Раделлі? — спитав Дука.
— А, я поклав його в шухляду,— відповів Карруа.
Мова йшла про великий жовтий, увесь пожмаканий конверт, що містив досьє Альберти Раделлі, самогубці. Там лежали її фотографія, свідоцтво про смерть, видане судовим лікарем, фотокопія листа, написаного сестрі з проханням простити її за вчинок розпачу, поліційний протокол, суперпротокол, складений компетентними службами, три-чотири аркушики із скороченим викладом допитів різних осіб: Альбертиної сестри, уславленого велосипедиста Антоніо Марангоні, швейцара будинку, де мешкала небіжчиця з сестрою. Крім того, там були всілякі штемпелі, підписи, червоні знаки і великі блакитні емблеми. З цього конверта Дука вийняв фотокартку, перезняту з посвідки особи дівчини, й поклав перед очима Карруа разом з одним із зроблених "Міноксом".
— Може бути,— згодився Карруа.
— Зараз ми дізнаємось. Давіде, ідіть-но сюди, будь ласка.
Давіде Аузері нарешті відірвавсь від стільця і, коли підійшов, Дука показав йому знімки, крім картки, перезнятої з посвідки.
— Тут є хтось із ваших знайомих?
Це був дуже зручний кабінет, затишний, великий, тихий, уночі тут так добре працювалося. Карруа мав квартиру в якомусь кварталі міста, але в якому
саме, мабуть, не дуже добре знав і сам. Він вирушав туди, коли згадував адресу і коли йому хотілося скупатись, решту ночей волів проводити в суміжній з кабінетом кімнатці, на дивані-ліжку, з пакою газет і паперів на підлозі, а також з телефоном. Його батьківський дім був на Сардинії, він там народивсь, але не міг бувати на острові більш як раз на рік, та й то лише кілька днів. Друга справжня оселя була тут, у його службовому кабінеті, завжди набитому всякими речами і людьми. Сьогодні тут опинився цей хлопець, який зараз розглядав фотографії. Карруа всякого надивився в житті, але навіть його вразила болісна гримаса хлопця, що втупив очі в знімок чорнявої дівчини.
— Це вона,— промовив Давіде.
— Ви хочете сказати, що це саме та дівчина, яку знайдено рік тому в Метанополі? — спитав Дука.
— Так.
— А другу, блондинку, ви знаєте?
— Ні.
Дука повернувся до Карруа.
— Можеш послати по пляшку віскі? — І додав: — Моїм коштом. — Тоді взяв Давіде за лікоть і підвів до вікна. — Постійте тут хвилинку, поки принесуть випити. — Дука підставив йому, мов немічному дідові, стільця. — Як відчуєте, що несила більше стояти на ногах, сідайте.
— А якої марки? — спитав Карруа.
— Найдорожчої,— відповів Дука.
Півсклянки віскі надали поглядові Давіде притомнішого виразу.
— Не бійся. Ці внутрішні дрижаки скоро минуться. Випий ще.
Сам Дука теж сьорбнув добрячу порцію. Схоже було на те, що хлопця він дезинтоксикує, а сам алкоголізується.
— А зараз проведемо аналіз цих знімків.
Він сів біля Карруа. Тюрма нівелює індивідуальність, він це відчув на собі, зникає теплота, ти черствієш і через це починаєш пити.
— Фотографії виконані професіоналом у студії. З технічної о погляду вони бездоганні, а з художнього — не зовсім. Фотограф виявив цілковиту байдужість до натури, дбаючи лише про діафрагму, експозицію, світло. Друга особливість — незрозуміло, чому фотографування, та ще такого жанру, проводилося в студії "Міноксом". Куди краще це вийшло б на якомусь "Роллеї", "Контаксі" або на звичайному апараті з платівками, як у фотографічних павільйонах. Для одержання таких знімків треба було поставити "Мінокс" на масивний штатив, а прикріпити камеру на штативі нелегко, потрібні спеціальні гайки та шарніри. Потім, де ж це видано, щоб установлювати фотоапарат вагою якихось п'ятдесят грамів на штатив вагою п'ятнадцять кілограмів?
— Скажи — коли ти вивчав фотосправу? — спитав Карруа.
— Я зовсім її не вивчав, я цілковитий профан, але маю приятеля фотографа. — Дука поглянув на Давіде: той сидів спиною до них і дививсь у вікно. — Третя особливість — фотографовані чомусь не професіональні повії, звичні до такої роботи. Подивіться на пози: в еротиці вони не дуже розуміються, особливо блондинка. Брюнетка краща, в ній щось є, але ж вона аматорка. Зате в блондинці стільки вульгарності,#несмаку.