З італійської переклав Анатоль ПЕРЕПАДЯ
РОМАН
ПРОЛОГ
— Як вас, скажіть, величати?
— Антоніо Марангоні, я тутешній, із сироварні Луаска, ось уже п'ятдесят років їжджу до Рогоредо велосипедом.
— Не варто гаяти час на це старе луб'я, вертаймося до редакції.
— Це ж він знайшов дівчину, може дати опис. Не доведеться їхати в морг марудитися.
— Я бачив, як її клали на ноші. Вона була вдягнена в голубе.
— В голубе... А волосся?
— Волосся темне, але не чорне.
— Темне, але не чорне...
— Мала сонцезахисні окуляри, величезні, круглі такі.
— Сонцезахисні окуляри, круглі...
— Волосся розкуйовдилось і затуляло обличчя, годі було щось розгледіти.
— Проходьте! Чого ви тут не бачили?
— Ай справді: чого ми тут, як каже поліцай, не бачили? Гайда до редакції.
— Проходьте! Проходьте! Уроки прогуляєте!
— Звідки стільки дітлашні?
— Я ще здалеку відчув дух крові.
— Говоріть, говоріть, синьйоре Марангоні!
— Такий млосний дух...
— Ще б пак — вона вся спливла кров'ю.
— Це вигадка, скільки часу минуло! Ми під'їхали сюди пікапом.
— Ми вас слухаємо, сержанте!
— Всю інформацію одержите в квестурі, я тут воюю з дітлашнею, мені не до інтерв'ю. Але дух крові — це вигадка.
— Ніяка не вигадка, в мене нюх, як у собаки. Я спинився, щоб не в'їхати в мокре, а велосипеда поклав на землю.
— Говоріть, говоріть, синьйоре Марангоні.
— Підійшов до кущиків, ось оцих, і побачив черевик, цебто ногу.
— Проходьте, не спиняйтеся, чого ви тут не бачили? Порожня галявина, та й годі!
— Спочатку я вгледів лише черевик і нахилився його підняти, коли дивлюсь — аж він на нозі.
— Альберта Раделлі, двадцять три роки, продавщиця, знайдена в Метано-полі, під сироварнею Луаска, труп виявив о пів на шосту ранку синьйор Антоніо Марангоні. Голубе вбрання, темне, але не чорне волосся, круглі окуляри, передам дані телефоном і повернуся по тебе.
— Коли второпав, що черевик на нозі, в мені все так і похололо. Я розсунув кущі і одразу зрозумів: вона мертва.
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ 1
Навчений трьома роками ув'язнення збавляти час, Дука Ламберті лише перші десять хвилин просто курив, та й годі. А коли недопалок опинився на жорстві, в голові йому майнуло, що кількість камінців на алеях і доріжках саду становить скінченну величину. Кількість піщинок на всіх пляжах світу так само можна підрахувати, вони теж становлять скінченну величину, хай би якою величезною вона здавалась. Отож Ламберті втупив очі в землю і заглибивсь у підрахунки. В середньому на п'ять квадратних сантиметрів припадає по вісімдесят жорствинок; обрахувавши на око поверхню стежин, які збігали до вілли, він дійшов висновку, що вся маса камінців, на перший погляд нескінченна, складала мізерне число в мільйон шістсот тисяч з припуском плюс-мінус десять відсотків.
Зненацька жорства зарипіла, й Дука Ламберті звів голову: од вілли до нього йшов найбільшою алеєю чоловік; поки він підійде, можна зіграти в ще одну гру. Отож, сидячи на бетонній лаві, Ламберті нахилився й набрав жменю камінців. Гра полягала в тому, щоб угадати: по-перше, скільки набралося цих камінців — парне число чи непарне, а по-друге, більше чи менше від якогось певного числа, наприклад, двадцяти. Для виграшу треба було вгадати і те і те. Цього разу він згадав: камінців у жмені до пари і їх не набереться двадцяти. Розтуливши долоню, підрахував: камінців було вісімнадцять, отже, він виграв.
— Пробачте, докторе Ламберті, що змусив вас чекати.
Голос у чоловіка, який підійшов, був урочистий і втомлений, наче в обтяженого владою імператора, холоші тісно облягали худі литки — штани молодіжні, але чоловік виявився немолодий. Дука Ламберті звівся, щоб потиснути подану, як добре знайомому, руку. То був низенький кремезний дідок, стрижений під нулівку, чисто виголений, його невеличка рука була наче сталева.
— Добривечір,— сказав той малий імператор. — Дуже приємно. В'язниця навчила Дуку уникати зайвих слів. На суді, поки небога синьйори
Мальдрігаті жалілася, оплакуючи вбиту тітку й оминаючи мовчанкою вспадко-вані мільйони небіжчиці, він хотів був утрутитись, але адвокат розпачливо шепнув йому на вухо, щоб мовчав, аби не випливла правда, бо правда — це смерть, а вона така страшна, як правда судова, юридична. І навіть життєва.
— В Мілані жахлива спека,— промовив, сідаючи поряд на бетонну лаву, чоловічок. — Зате тут, у Бріанці, завжди прохолодно. Ви Бріанцу знаєте?
Його викликали сюди, звичайно, не для того, щоб обговорювати переваги місцевого клімату, але якщо співрозмовник не квапився з відповіддю, то, певне, хотів просто заспокоїтися.
— Знаю,— відповів Дука Ламберті. — Яв дитинстві об'їжджав велосипедом ці місця — Канцо, Ассо, озеро.
— Велосипед... — озвався старий. — Я теж замолоду катався тут на велосипеді.
На цьому розмова нібито зачахла. В садку темніло, у віллі засвітилися вікна, по той бік вілли пронісся туристський автобус, зігравши на клаксоні майже вагнерівську фразу.
— Приїжджати сюди стало немодно,— повернувся до своєї думки старий. — Усі рвуться на Лазуровий Берег і на острови, хоча тут, у Бріанці, за півгодини їзди від Мілана, повітря як на Таїті. Просто людей вабить якнайдалі від дому. Якщо пляж поряд — значить, ніяких красот. Ось і для сина мого рідний дім став наче якась в'язниця: коли я запропонував йому приїхати сюди, він сприйняв це за покарання. Може, має рацію: тут прохолодно, але нуднувато.
Сутінки густішали, від чого освітлені вікна будинку ніби розгорталися. Старий сказав уже іншим голосом:
— Докторе Ламберті: вам передали, чому я просив побачитися з вами саме
тут?
— Ні,— відповів Ламберті. Йому цього не передавали, пояснили лише, що цей чоловічок, на око такий скромний, такий простий, насправді — один з п'яти найкращих фахівців з пластичних мас, інженер П'єтро Аузері, п'ятдесят п'ять років, здатний творити дива. Різновид пластмаси, аузероло, названо на його честь; до того ж має три дипломи, грошей у нього, мабуть, кури не клюють, але формально вважається людиною вільної професії.
— Я думав, вам натякнули. — Втома в голосі старого де й поділася, голос став владний, міркуванням про клімат і туристичні принади настав край.
— Мені сказали, що ви можете дати мені роботу.