То виходить, що фатум можна подолати, якщо тобі випаде така планида, якщо така твоя доля?..
Чи фатум — це таки й справді фатум, приреченість і її (його) не можна перебороти?
То виходить, що всі ми у цьому світі ходимо під дамокловим мечем? Хто знає, хто скаже— підкаже як нам діяти в подібній ситуації? Недарма ж мудрі та бувалі кажуть про такі випадки: якби знав наперед де впасти, то й соломки б підмостив.
Ось у тім і фокус: якби знав…
Але знати наперед про те, що тільки ще буде, нам не дано.
Хіба що якісь невиразні передчуття, якась тривога, якийсь внутрішній голос, що іноді нас застерігає, але це застереження до нас не завжди доходить. Чи ми не завжди готові його слухати. І тому над усіма, хто приходить в цей світ, висить гострий меч Дамокла?
На кінській волосині, що може в будь-яку мить обірватися…
Невже ми й справді всі приречені й роковані — хто на життя, хто на загибель? Але врешті-решт кожному — тільки в різний час, меч впаде на голову. Коли? Але це вже питання часу — кому раніше, кому пізніше…
І все ж мусимо жити. Попри все, адже альтернативи життю немає.
Хоча завжди правий і завжди буде правим Павло Луспекаєв, який так проникливо співає у фільмі "Біле сонце пустелі":
Ваше благородие, госпожа удача,
Для кого ты добрая,
а кому иначе…