…Йому приречена смерть, це факт і божа воля.
І. Ле.
Приречений — це той, якому загрожує неминуча загибель, адже приреченість — як наслання, невідворотна, невблаганна доля.
Простіше, фатум.
Рокованість.
Хоча, як по вищому рахунку хто з землян, із хомо сапієнсів не рокований на сумний кінець? Безсмертних і, отже, вічних в роду людському немає. Принаймні, досі таких не водилося.
Але чи завжди приречення буває… приреченим?
Себто, невідворотнім фактом, фатумом, рокованістю?
Завжди, але…
Але доля завжди посилає приреченому — вона справедлива — шанс.
Кому один, кому й кілька.
Треба лише не проігнорувати посланий шанс і використати його — тут уже все залежить від приреченого.
Але несправедливість полягає в тому, що декому цей фатум випадає надто рано. На самому, трапляється, початку. На стрімкому злеті. Чи в розквіті — для митців — творчої спромоги.
Як от і Володимирові Ч. приречення випало на самісінькому злеті, ще коли він і достатньої висоти не встиг набрати.
"У кожного своя доля і свій шлях широкий" — Т. Шевченко.
У Володимира Ч. була своя доля, і свій шлях. Який тільки-но почався.
Але слався перед ним гінко і широко.
А доля… Доля була просто завидною. Декого з його однокурсників аж завидки брали. (Завидники у нас ще ніколи не переводилися).
Це ж треба! Ледь закінчивши театральний інститут, він став знаменитістю. Чи не на всю країну. Таланти з нього били фейєрверками. Артистом він вважався від Бога. Сам — красунчик, живий, ексцентрично— пластичний, дотепний.
Голос — дарунок Божий.
А талант пародиста — особливий.
Міг співати будь-якими голосами (власне, будь-чиїми), пародіюючи будь-яку знаменитість — що жіночого роду, що чоловічого. І виходило в нього блискуче. Чи не краще — яскравіше й образніше — як у тих, кого він з естради дражнив.
Йому віщували велике майбутнє, якого в нього вже не було.
А на його концерти — вчорашнього студента — не можна було дістати квитків. Він встиг провести кілька сот виступів (дехто каже, що близько тисячі), тож носився по всій країні.
А звання та регалії мали посипатись на нього в майбутньому. У тому майбутньому, якого в нього вже не було.
А його ж вважали пестунчиком долі.
Мабуть, воно так і було.
Не відомо чи всім доля у критичних ситуаціях посилає шанс на спасіння, як невідомо чи до всіх доля буває милостивою та ще і рятівницею, але йому — це вже потім стане відомо, — вона послала не один шанс на порятунок, а цілих три. Гай-гай, як щедро! Рятуйся, спасайся, в світі ірреальному ти вже загинув. Але в реальному можна врятуватися.
Кажуть, що доля завжди посилає варіанти події, що відбудеться, посилає за принципом: підеш наліво — буде тобі те-то й те-то, а підеш направо — те-то й те-то… А ти вже сам вибирай куди тобі у який бік повернути. Що вибереш — така твоя доля.
У нього вже були придбані два квитки на літак Москва-Харків, де мав відбутися черговий його концерт.
Спершу він гадав злітати в Харків разом з дружиною — вона постійно супроводжувала його на концерти. Але того разу вона почувалася не зовсім добре, кашляла, очі червоні.
— Гаразд, — пожалів він дружину, — залишайся вдома, пий чай з калиною — малиною і сиди в теплі. А я злітаю, проведу концерт — чи мені вперше? — і повернуся. А ти щоб на той час уже була здоровою!
За день до вильоту він здав у касу зайвий квиток (не пропадати ж грошам!) і цим врятував її — вона й досі живе, хоч звідтоді вже минуло тридцять літ.
Того вечора в нього був концерт у Підмосков’ї.
Він провів його блискуче — як і всі попередні. Але повернувся додому пізно. Та ще й піддатий — після концерту вдячні організатори влаштували щедре застілля.
Ледь переступивши поріг квартири, він впав і заснув.
Міцним, здоровим (та ще й хмільним) сном.
І вранці проспав на літак. Це ж треба, га?
Схопився о десятій ранку. Якраз тоді, як літак в аеропорту здіймався, аби взяти курс на Харків. Це ж треба такому лучитися? Ніколи не просипав, а тут…
Літак вже п’ять хвилин як піднявся в повітря, наступного сьогодні не передбачалося. Сталося найгірше: він зірвав концерт. І що скаже у своє виправдання? Що заспав? Яка ганьба! Справді, гіршого й придумати не можна.
Дружина як могла втішала: не муч себе… Не переймайся. Ну… заспав. З ким чого не трапляється. Та й чого перейматися — літак в повітрі і нічого змінити вже не можна. Зрештою, ти ніколи не зривав концерти, можна один раз і зірвати. Оскільки ж поправити вже нічого не можна, заспокойся — що сталося, те сталося. Тож давай пити каву.
Це був перший шанс, посланий йому долею на порятунок — що він заспав і спізнився на літак. Але про це він тоді й подумати не міг, а дуже переймався: що заспав, що зірвав концерт…
І тут задзвонив телефон.
— Це телефонують з Харкова, чи я вилетів, — зітхнув він. — Скажи їм, що я… Ну, придумай що-небудь…
Телефон невгавав. Дружина зняла трубку, мить слухала і передала її чоловікові.
— Це тобі… Бас-гітарист дзвонить. Хоча дивно…
— Чому дивно?
— А тому, що він в цей час уже мав бути в повітрі, в салоні літака, який летить за маршрутом Москва-Харків, а він телефонує з аеропорту…
— Володя??? — загаласував у трубку бас-гітарист. — Ти чому вдома, а не в аеропорту?
— Яке це має тепер значення чому… Як літак уже в повітрі… Стривай, а ти звідки дзвониш?
— З аеропорту.
— Ти що теж… заспав?
— Рейс нашого літака відкладено і перенесено на годину з чимось. Зліт об одинадцятій, здається, п’ятнадцять, а зараз лише десята… Нічого, що ти заспав. Літак затримується наче на твоє замовлення. Ми всі тебе чекаємо. Швидко натягуй штани, хапай концертний костюм, вискакуй з будинку, лови таксі й мчи в аеропорт — ще встигнеш.
Він не дослухавши, миттєво зодягнувся, схопив валізу звечора приготовлену дружиною, цмокнув її у щоку кулею вилетів з квартири, а потім з під’їзду. Вилетів із криком:
— Таксі?!. Таксі!!!
І тут йому… не повезло. Вільне таксі виявилося біля його будинку і він без затримки помчав в аеропорт підганяючи водія:
— Швидше! Швидше! За кілька хвилин до одинадцятої маємо бути в аеропорту — вдруге запізнитися на рейс Москва-Харків я не маю права. Це саме провидіння, сама пані Удача затримала на годину виліт мого літка! Мабуть, тому, що я заспав…