Та невдовзі Кішечка зникла. З кошенятами. Що там трапилося у котячому сімействі — драма чи якесь непорозуміння, характерами не зійшлися господар і господиня й розбили глек, — невідомо. А тільки Нявкунчик никав печерою і ображено нявкав, апелюючи за справедливістю до своєї господині.
— Хіба я винна, що од тебе подруга накивала п’ятами? — вичитувала йому Єва. — Треба було менше спати! А то бач який хитрий: і сім’ю хотів мати, і спати вдень та вночі.
Ось так і спливали місяці за місяцями, життя плинуло тихо та непомітно із своїми маленькими радощами й печалями. Адам м’яв і м’яв шкури і невдовзі вим’яв кілька, та так, що вони стали як шовкові. Від такої замші Єва була в захопленні.
— Ти в мене на всі руки майстер! — хвалила. — Коли б ти на Землі не подався в геологи, а згодом в кандидати наук, кращого кушніра за тебе не було б! І що ти з цієї замші збираєшся спорудити, мій любий?
Її любий врочисто й піднесено сказав, що збирається змудрувати своїй любій сукенку.
— Повністю схвалюю твоє правильне рішення. Але перш ніж шити своїй жінці сукенку, ти хоч зміряй її стан. Він у мене, між іншим, непоганий і, міряючи його, матимеш естетичну насолоду.
І мружила свої промениті очі, і не зрозуміло було — серйозно вона вихваляє свій пругкий стан чи, як завжди, кепкує над Адамом.
А він заходився міряти її стан смужкою шкури.
Єва вертілася перед ним, висока, пружна, із звабливим, наче вилитим із бронзи, тілом. І Адам ніяк не міг зміряти її талію. Зрештою, вони кидались одне одному в обійми і забували про все на світі…
Коли згодом Єва вдягла ту сукенку, то ахнула (а їй догодити із вбранням було не просто!). У ній Єва стала ще привабливішою, сукня підкреслила її стрункий стан і довгі ноги з міцними литками. Крім того, сукенка була з натуральної шкіри, а це неабиякий дефіцит на Землі у вік полімерів та штучних тканин.
Від Євиної похвали Адам не загордився, а заходився м’яти шкури ще й на безрукавку, пообіцявши зодягнути свою дружину з ніг до голови у все натуральне.
Щодо Нявкунчика (Адам, щоправда, вперто величав його Нявкалом), то, забігаючи наперед, скажемо, що він на довгі роки зберіг вірність першим людям Леонії. А ось на подруг йому не щастило — яку не приводив до печери, вона через кілька днів утікала назад в очеретяні джунглі. Чи природа їх кликала до себе, чи не могли звикнути до людського товариства, чи Нявкунчик їх не влаштовував, а тільки в печері вони не могли прижитися. На волі, певно, було краще.
Постарівши і ще більше розжирівши, Нявкунчик облишив нічні походеньки в очерети і вже не приводив подруг, а безтурботно хропів посеред печери, не забуваючи прокидатися, щоб поїсти й трохи помуркотіти та потертися об ноги господарів. Та перші люди Леонії і цьому були раді: все ж таки у їхній печері хропіла ще одна жива істота й іноді терлася об їхні ноги, як у далекому дитинстві на предалекій Землі.
15
Настав день, і Адам відлив із бронзи дзеркало.
Дзеркало для Єви. Хай бронзове, але ж дзеркало. Овальне, блискуче, з ручкою. А навколо ручки ще й рослинний орнамент пустив (перша спроба художнього литва!), але орнамент не вдався — підвела не зовсім досконала форма. Та дзеркальце вийшло нічого. Принаймні Адам ним був задоволений. Але що скаже Єва?
Того дня реконструйована піч виплавила стільки бронзи, що її вистачило на казанок, дві миски, дзеркало, глечик, ще й лишилося на кілька наконечників для стріл. Особливо вдався глечик — високий, з вузьким горлом, із зручною ручкою, аж дзвенить!
Тепер Адам сидів і чистив піском бронзове дзеркало. А біля нього лежав Нявкунчик, напівзаплющивши очі. В останні дні, коли господиня була не в дусі (а він інтуїтивно це відчував), кіт намагався не потрапляти їй на очі. Якщо Адам кудись ішов, він одразу ж біг за ним слідом.
— Ось так-то воно, представник кошачих, якого вперше в історії Леонії приручили, — шліфуючи дзеркало, гомонів до кота Адам. — Взагалі, господиня у нас з тобою найкраща у світі. Але останнім часом з нею трапилося щось таке, хоч у другу півкулю Леонії втікай. А що саме — ніяк не второпаю. Але ти не панікуй, — заспокоював він кота, — подаруємо нашій господині дзеркало — і вона розчулиться, зрадіє і знову стане лагідною та милою.
Нявкунчик, розплющивши одне око, недовірливо подивився на Адама і щось скептично муркнув.
І тут на ливарному дворі (так Адам називав простір навколо плавильної печі) з’явилася Єва.
— Чого це ви тікаєте од мене? — ображено запитала вона, і з її очей готові були бризнути сльози.
— За кота не скажу, може, він захотів подихати свіжим повітрям, а за себе… Колись я вивчав історію однієї релігії, яка називалася ісламом. Так ось чоловік, який сповідував іслам, на твоє запитання міг би відповісти так: хай упаде гнів аллаха на голову того, хто посміє утікати від такої жінки, як ти!
Вона хотіла щось сказати, але передумала. Сіла на камінь, під яким насторожено затих Нявкунчик, зітхнула.
— Може, я хочу їсти? — по паузі мовила не зовсім привітно.
— Але ж у печері є м’ясо.
— Я не хочу м’яса!
— А що ж ти хочеш?
— Ну чогось… такого…
— Постараюсь, — з готовністю відповів Адам.
А сам тим часом приніс казан і поставив біля неї.
— Бачила? — Єва глянула мигцем і відвернулася. — Щось я не чую вигуків захоплення!.. Адже це казан! Казан, Єво, дзвінкий, бронзовий, а в ньому ми зможемо варити. Чуєш, Єво, варити супи! Чи юшку, наприклад, з риби.
Єва подумала і відповіла:
— А юшку я начеб їла.
— От і добре, на вечерю в новому казані зварю юшку, — неймовірно зрадів Адам. — Ти подивися, що я ще сьогодні відлив!
На миски і ложки вона не звернула особливої уваги, лише ковзнула по них поглядом. На глечик же глянула з цікавістю, навіть у руки взяла.
— Ну, який?.. — сяяв Адам, чекаючи від неї бодай скупої похвали. — Ми з тобою починаємо обзаводитися посудом. За казанок з мисками нічого не скажу, а глечик, по-моєму, вдався. Як гадаєш?
— Гарний, — згодилася Єва, і в її очах засвітились якісь іскринки. — Принаймні в руки його приємно взяти.
— І я такої думки. З таким глечиком тобі буде приємно ходити до річки по воду. І щодня у нашій печері стоятиме глечик із свіжою водою.