Приречені на щастя

Сторінка 59 з 84

Чемерис Валентин

Та переходи від одного настрою до іншого у Єви були швидкі і раптові. Вона враз стріпнула головою, ніби проганяла од себе те видиво, і ледь посміхнулася.

Й останні сльозинки висохли на її обличчі. Адамові ж здалося, що на Великих Рівнинах після дощу виглянуло сонце.

І вже її світлі очі були повні тепла, любові, радощів…

— Ходімо, — сказала Єва з милою лукавинкою в очах.

— Куди?

— А туди… — вона махнула на Великі Рівнини. — У нас медовий місяць. А в молодих мусить бути весільна подорож, так заведено. От і пішли у нашу з тобою весільну подорож.

Обнявшись, вони пішли, пішли по планеті, куди очі бачать. Але далеко не відійшли, бо зненацька попадали у високу траву, і було над ними тільки небо, небо, небо… Хто міг сказати, чи порушують вони моральні принципи, творячи свою любов у траві, під небом дзвінким та бездонним, хто міг це сказати, коли на планеті їх було лише двоє? Раніше б сказали: бог їм судія. Але й бога на Леонії не було. Була лише любов.

І вони творили свою любов без утоми. В поцілунках, в обіймах, у спекотній нуртуючій близькості, що обох пронизувала, як спалахом блискавки. І здавалося Єві, що такої пристрасті, такої солодкої близькості вона ще не знала. Коли в хвилини найвищого злету любовного шалу все — і дерева, і трави, і небо, і сама планета — вертілося над нею і під нею, вона забувала, що десь у космосі існує Земля, а на ній люди.

Потім наступила приємна втома й окутав сон — раптовий, солодкий, спраглий… І вони провалились у той сон, як в інший світ, і дзвеніла на дні того світу якась щемна мелодія — не то зустрічі, не то прощання. Єва тихо плакала вві сні. Чи прощаючись з кимось, чи зустрічаючи когось…

8

Єва лежала біля нього, розкидавши руки, розметавши по зеленій траві світле волосся, і трава навколо її голови посвітліла. І таке у неї було красиве тіло, тіло зрілої жінки, що Адам на мить аж зажмурився від тієї вроди. Він звівся на лікоть, потягнувся до неї і поцілував у груди. Зненацька у сні вона схлипнула, ніби заплакала, і з-під опущеної вії викотилась сльозинка. Не розплющуючи очей, вона торкнулась. його плеча, заспокоїлась, пробігла рукою по обличчю, по* сміхнулася куточками вуст і прошепотіла. "Ти тут, біля мене?.." Притулилась до нього своїм пружним тілом, ткнулася лицем йому в груди і знову поринула в сон. Дихала легко і спокійно.

І від її теплого й тихого подиху, що лоскотав груди, Адамові стало теж тихо, затишно. Він посміхнувся, думаючи: як людині небагато треба! Дихає у нього на грудях кохана жінка — і він уже найщасливіший у світі!.. І згадалася фраза, колись почута на лекції, що перший рік подружнього життя називається медово-полиновим.

"Таке вигадають: медово-полиновий рік, — посміхнувся Адам від повноти щастя. — Що медовий, то це так, згоден, що хмільний — теж згоден. Але до чого тут полин?.."

— Ти посміхаєшся, чоловіченьку? — тихо запитала Єва, губами торкаючись його грудей. — Я відчуваю, що посміхаєшся.

Адам розповів їй про лекцію і про оту дивну фразу. Єва обхопила його руками за шию і зашепотіла у вухо:

— А ти вже й злякався?

Їхні вуста злилися у поцілунку, і обоє забули про все на світі. А світ закружляв і поплив, гойдаючись на зелених хвилях трав.

— Скільки у тебе любові, — шепотіла Єва стомлено і радісно.

— Бо я тебе довго чекав і зберіг свою любов.

— Як добре, що ми вдвох на планеті, правда?

— Правда, моя люба. Земляни прилетять сюди лише через чотирнадцять довгих-довгих літ!

— Так… швидко? — здивувалась Єва. Очі її сяяли весняним сонцем, і вся вона була як молодий вогонь. Та все щебетала, щебетала до Адама, зазираючи йому в очі.

Схопивши Адама за руку, вона потягла його за собою. Зрештою, ляснула по плечу, вигукнувши: "Дожени та віддай!.." Це була давня напівзабута дитяча гра, і він, стрепенувшись, кинувся за Євою в погоню, щоб наздогнати і віддати їй той доторк, але наздогнати не зміг. Єва наче летіла, злегка торкаючись трави довгими стрункими ногами, і її сміх, що дзвіночками розсипався позад неї, одлунював у його вухах. Вона добігла до кручі, на ходу стягнула із себе спортивний ‘ костюм і, майнувши пругким тілом, стрімко полетіла із кручі у воду.

Адам теж на ходу роздягнувся і стрибнув, але не так красиво увійшов у воду, як вона, а плюхнувся, здійнявши бризки. Накупавшись, стомлені, захекані, попадали на прибережний пісок.

— Хай ця річка віднині буде зватися твоїм іменем, — запропонував Адам. — Річка Єва. Не заперечуєш?

— Я не заперечую, — повторила Єва і жартома додала: — Думаю, що на моєму місці так би вчинила кожна жінка.

Весело глянувши на Адама, ляснула його по плечу:

— Дожени і віддай!.. — І стрімко кинулась у річку, що віднині й довіку носитиме її ім’я.

9

Та другого дня хмільна і безжурна радість медового місяця раптово урвалась. Зранку Адам, прихопивши лук із стрілами та спис, гайнув у Східні Мідні гори, щоб вполювати гірського козла. Бо, як з’ясувалося, на одній лише любові довго не протримаєшся — порожній шлунок нагадував про себе. Повернувся Адам з порожніми руками і сам не свій. Вбіг у печеру, важко дихаючи, очі дивно горіли, губи і руки тряслися.

— Що трапилось?! — зойкнула Єва і почала бліднути. — Та говори, говори! Не муч мовчанням!..

— Тут… на планеті… на Леонії, — забурмотів Адам і чомусь заозирався, — є… розумні істоти!

Вигляд у нього був такий, що Єва тільки охнула і сіла. Але відразу ж схопилась:

— Хто вони… ті розумні істоти? Люди?..

— Я бачив тільки здалеку. І лише одну людину.

— То він — гуманоїд? З роду гомо сапіенс?

— Не знаю, він мені про свій родовід не говорив, але з вигляду такий, як і ми, — Адам показав на себе тремтячою рукою. — Тільки більший за мене. В плечах ширший. Я кілька хвилин роздивлявся його. Зовні ніби людина. А там — хто його знає…

Єва насторожилася.

— Чоловік чи жінка? — поцікавилась вона.

— Здається, чоловік. На хребті стояв.

— Чого ж ти зразу не сказав? — Єва лише сплеснула руками. — А я… непричесана, губи не фарбовані, ніякої косметики… Зрештою, я жінка, представниця прекрасної половини земного роду людей.

— Ти й без парфюмерії гарна!

— А-а, тільки без перебільшень. Кожна жінка мріє богинею стати, але не кожній це вдається. А ти теж… не зачесаний. Ми ж з тобою представляємо на цій планеті людей Сонця.