— Ти збираєшся виплавити бронзу?
— У мене немає іншого виходу, — пробурмотів він, укладаючись на своєму лежаку. — Завтра на Леонії мусить розпочатися нова епоха — епоха бронзи.
— Виходить, я буду присутня при історичній події? — пирхнула Єва. — Хоч би не проспати таке негадане щастя.
8
Бог Робітник трудився з солідним гулом. Виверження вулкана тривало всю ніч, через кожні 2–3 хвилини. Працював бог у чіткому ритмі: спершу чувся гул, потім з’являвся спалах над конусом гори і в небо, ледве видиме звідси, в хмарі попелу вилітало каміння, наче корки із пляшок, а вже потім вихлюпувалась червона лава — магма. Здалеку, та ще вдень, вона видавалася звичайними патьоками рожевої фарби.
Наставала тиша на дві-три хвилини — тільки курілося над конусом гори, — потім знову повторювалося усе спочатку.
Випалюючи жаринками бороду ("голитися" він уже навчився вправно і швидко), Адам думав про Єву. Потім вони нашвидкуруч поснідали печеними яйцями, котрі вже обом добряче набридли, розпили кокосовий горіх і заходилися лаштуватися у дорогу аж на цілий день. У торбинку (щось схоже на торбинку Адам виплів із лика) поклали десяток печених яєць, солі. Адам прихопив своє огниво — лук з паличкою для свердління та палицю з ямкою, — і вийшли з бухти.
Із-за Східних Мідних гір вставало сонце Толіман зі своїм супутником. Море, як завжди вранці, було тихим та умиротвореним, навіть чайки кричали не так жалібно.
З півночі на захід, до Західних Мідних гір, тяглися густі й чорні хмари — попіл викинутий у небо при виверженні вулкана.
Вийшовши з бухти, вони попрямували срібними озерцями шовковистої тирси до безіменної річки, що, петляючи Великими Рівнинами, поспішала з Північних гір до Східних. Прорубавши в скелях вузький каньйон, у хмарах водяного пилу, в шумі й гуркоті річка спадала у море. Річка петляла, і вони петляли, йдучи проти течії високим правим берегом із глиняними схилами. Там, де річка круто кинулась до гір, ніби шарахнувшись від чогось на рівнині, був високий, відкритий усім вітрам мис. На тім мисі чорніла свіжовикопана яма глибиною з метр.
— Що це? — загледівши яму, жахнулась Єва. — То ж люди рили?
— Ти вгадала, Єво. Цю яму вирила людина на ймення Адам. Вишкребла черепашками молюсків.
Навколо ями і справді валялося чимало розкришених черепашок.
У Єви відлягло од серця — ніколи не думала, що можна злякатися, побачивши на безлюдній планеті сліди людської праці.
— І для чого тобі вона?
— Потерпи і сама все побачиш.
Адам поклав на камінь свою ликову торбу, огниво, і вони спустилися до берега, який у тому місці був захаращений поваленими деревами, висушеним і вибіленим на сонці гіллям, хмизом. Роззувшись, Єва бродила мілководдям, а Адам заходився збирати сухе паліччя і бив його каменем на цурпалки метрової довжини. Коли наламаних дров вивершилась чимала купа, вдвох переносили їх нагору, до ями. Єві сподобалась така робота; вона залюбки бігала від ями до річки і назад, носила дрова, сміялась і була, як ніколи, задоволеною. Навіть постійні вибухи вулкана більше не відвертали її уваги. Наносивши дров, Адам заходився, як він сказав, "завантажувати яму". На її дно поклав сухого листя, моху та кори, далі дрібного хмизу, потім товстішого паліччя, а вже зверху — дров. Так він складав шар за шаром, аж доки не вивершив яму.
— І що це буде? — мружилась проти сонця Єва, і її волосося спалахувало золотом. На Адамове заняття вона дивилась, як на дитячу забаву. Зрештою, ця забава швидко їй набридла, і вона лягла на траву горілиць, підклала руки під голову й дивилась у небо. А на її губах блукала спрагла, хмільна посмішка.
— А знаєш, — озвалася згодом, — на цій планеті, виявляється, непогано жити. Лежу, дивлюся в небо, ні про що не думаю, і нічого мені не треба. І ніщо мене не хвилює. Таке враження, ніби приїхала у відпустку до моря. Ось тільки не знаю, коли ця відпустка скінчиться. Ти часом не підкажеш, Адаме?
— Ні, — Адам вовтузився біля лука, добуваючи вогонь.
Єва звелась і сперлася на лікоть. Адам тим часом, опустившись на коліно, роздмухував вогонь.
— А знаєш, я тебе ошукала.
— Ти-и? Мене?.. — Адам відірвався од вогню і здивовано глянув на Єву. — В чому?
— Я сказала, що лежу і ні про що не думаю. То неправда. Я все-таки думаю.
— Цікаво, про що?
— Що зараз на Землі роблять люди?
— За всіх не знаю, але, думаю, кожен робить свою справу.
— Отож-бо, кожний робить свою справу. А я так і не знаю, для чого тут лежу.
— Сама ж говорила, що в тебе відпустка.
— Послухай, — Єва схопилась і сіла, вигляд у неї був стурбований. — Я спіймала себе на думці, що… не знаю, який вигляд мають люди.
— Люди такі, як ми, — засміявся Адам.
— За тебе не скажу, а своє обличчя я вже давно втратила.
— Співчуваю, але на Леонії поки що немає бюро знахідок, куди б ти могла звернутися за загубленим обличчям.
— Ти, як завжди, вражаєш мене своїм тонким гумором.
— На ще тонший не здатний.
— Воно й видно.
Далі говорити було небезпечно — могла спалахнути сварка.
Роздмухавши багаття, Адам запалив кілька шматків березової кори, що займалися з тріском і шкварчанням, розсіюючи навколо приємний димок, і позапихав їх між шари дров.
Єва знову лягла горілиць і дивилася в небо. Адам — ні-ні та й кидав на неї скрадливі погляди. І що то за манера отак лежати, розкидавши руки й ноги? Ніякої скромності!..
— Адаме! — голос у неї чомусь став хриплуватим.
— Чого… тобі? — неохоче озвався він, займаючись своєю справою.
— Нічого… Тобто йди сюди.
Адам, зрештою, глянув на Єву, й завважив блукливу посмішку на її тремтливих губах і… подався до ями, буркнувши на ходу:
— Говори, я звідси чую.
Вона звелася і сіла.
— Мені щось перехотілося говорити.
У ямі вже розгорілися дрова, палахкотіло полум’я, і дим клубами здіймався угору. Адам заметушився навколо ями з вогнем, підкинув ще товстих дров, а тоді, ставши на коліна, черепашками почав нагортати землю у палаючу яму.
— Якщо на Леонії розпалити велике-велике вогнище, на Землі його не буде видно?
Зайнятий своїми думками, Адам не відповів. Він ще швидше загортав яму землею. Єва не втерпіла.
— Розпалив вогонь, а тепер засипаєш? Для чого?
— Для того, що горіння без доступу кисню обвуглює дерево. Простіше: при закритому способі горіння утворюється деревне вугілля.