1
Коли я після навчання у Ґеттінґені повернувся додому, в заміський маєток, мені одразу сказали, що наш найближчий сусід помер, що його поховали на тому місці, яке хрестять вітри, і що його спадкоємець уже приїхав до села, аби оглянути будинок та інше майно. Вони не знали його імені, але називали ім'ям покійного дядька, отож і я від першого дня звик так до нього звертатися. Він привіз повне пальто модних столичних ґудзиків, вії, які переплутуються з бровами, і гарні кучері, якими вже марили дівчата з нашого села. Я чув, що він займався економічними науками, уникав товариства і стрибав у сідло свого мотоцикла біля заднього виходу з будинку, як тільки хтось із сусідів наближався до парадного входу. Після Німеччини, де я читав Канта, він і мене не дуже цікавив. Одного разу, женучи свої мотоцикли, ми зустрілися у полі на осонні і, не бажаючи ковтати пилюку, їхали поруч. Так сталося, що я запросив його на чарку алкоголю з цитриною більше для годиться, аніж з дружніх спонук. Я дивився, як він сидить переді мною, як посміхається на всі мої слова і як під тою посмішкою проростає трава над моїми думками, котрі я ховав, ще коли вони теплими летіли в повітрі.
Kurz und gut – мені здавалося, що я його вже десь бачив, напевно, у Ґеттінґені у корчмі "Junkerschaenke", або деінде. Зрештою, приємно було після щоденних зустрічей, прогулянок та гри в шахи з Ольгою, що, як завжди, займали мене, трохи перепочити у невимушеній розмові із знайомим, який був – also – уважним слухачем. Час від часу я ходив до нього на вечерю з білим вином. Ми сиділи, курили люльки, обмінювалися тютюном (я курив свій голландський, він – якийсь англійський, сушений з родзинками та малагою), розмовляли і дивилися, як дим з люльок пливе до каміну, що був в успадкованому будинку і куди він час від часу підкладав дрова. Інколи мені здавалося, що ми обоє даремно витрачаємо час і гріємо протяг. Палячи, я переглядав книжки на його поличках і набрів на економічні твори Адама Сміта, старі календарі, а на столику – на маленьку металеву статуетку Наполеона Бонапарта.
Тим не менше, eines schoenes Tages, я познайомив його з родиною Ольги, а ті запросили його на день народження Ольжиної сестри. Того вечора, коли ми з'явились із запізненням і потрапили просто за стіл, я лише на мить переключив увагу з Ольги на її сестру. Вона сиділа навпроти нас дивно бліда. Тримала обіруч перса, мов дві ручні, одноокі тваринки, і пізніше кусала виделку та ніж, ніби кусала коханця, якого – я знав – у неї не було. У цю мить заграли "An der schoenen blauen Donau", чи щось подібне, і я помітив, що Ольга та мій знайомий торкнулися під столом колінами, притупуючи в такт музики. Коли вони помітили, що я їх бачив, сусід, замість того, щоб відступити, простягнув під столом руку, схопив Ольжину долоню і вона, не кліпнувши оком, пролізла під столом з нашою вечерею і пішла танцювати з ним. Потім вони вийшли разом на терасу, а я бачив, що Ольжина сестра не їсть, так само як і я, але це було не через мене або сестру, а через нього. І тоді я не витримав. Як тільки вони повернулися, я вилетів надвір, залишив вечірку і повернувся додому. Спати я не міг. Витягнув і оглянув свій пістолет, почистив і зарядив його. Потім написав листа Ользі, трохи почитав Шиллера і перевернувся горілиць, коли мене перед світанком огорнув сон. Тоді я заснув, але у війську мене привчили не спати горілиць довше двадцяти хвилин. Через двадцять хвилин я й справді підхопився, побачив, що світає, немов ніч позеленіла, одягнувся, взяв пістолет і подався до сусідового будинку. Я погрюкав у двері і розбудив його. Він, позіхаючи, вийшов. Я запитав у нього, чи має він якусь зброю. Він мовчки подивився на мене і повернувся до будинку. Трохи згодом він з'явився з дядьковою мисливською рушницею. Сказав, що йому жаль, але нічого іншого у нього немає. Запропонував мені обрати зброю, від чого я відмовився. Тоді він запропонував спуститися до водяного млина, щоб не забруднювати будинок.
Ми спустилися. Падав сніг, подібний на попіл. Я зупинився на цьому боці, він перейшов через міст на другий берег. Коли він опинився навпроти мене, я заплющив ліве око і прицілився. Цієї миті він вистрелив. Коли в мене влучила куля, я випустив пістолет і пригадав його ім'я. Воно звучало: Євгеній Онєґін.
2
Річка, в яку я впав, була холодна, мене понесла течія, але я не втопився. Навпаки, мені здавалося, що вона лікує мене, носячи днями й ночами, здавалося, що поклавши руки під голову, я пливу за водою, з річки до річки, але там, де мене викинула вода, було дике пустище, придунайські болота тяглися за обрій, поорані віддзеркаленням пропливаючих хмар. Галки летіли зграями, мов плямистий килим, що ширяє у небі. Я не міг заснути від голоду, а коли знаходив щось поїсти, не встигав докінчити обіду через сон, що нестримно полонив мене. Я збудував з багна та очерету курінь і кожного ранку ходив убрід по Дунаю, розпачливо намагаючись спіймати щось на гачок. Від голоду я розмовляв сам зі собою, а коли річка починала текти швидше, я переставав думати і голова у мене паморочилася, бо я не міг думати швидко, а водночас не ставало сили опиратися течії, яка нестримно несла все, і мою думку теж.
Одного дня зловив я малесеньку рибку.
– So etwas? – подумав я і кинув рибку назад до Дунаю. Вона ж не хотіла плисти геть, а зупинилася переді мною і нашорошила свої риб'ячі вуха, в яких риби зберігають душі добродіїв.
– Wie heisst du? – запитав я у неї з берега.
– Гаврило, – відповіла вона з води.
– Du verstehst deutsch? – зачудувався я, і засміявся, і здивувався власному сміхові, який ледь впізнав, так довго я не сміявся.
– Also, Gavrilo, wie Archangelus?
– Так, – сказала риба й запропонувала виконати три мої бажання.
– Kurz und gut,– сказав я їй відразу, – я хотів би насамперед замість цього куреня з багна ein Haus. Дім, побудований на гарній воді та вині, просторий, щоб у ньому міг птах загубитися, і високий, щоб кінь з вершником міг пройти у двері. Дім із садом, повним криничок і дерев. А потім, позаяк я молодий, була б мені придалася жінка, aber nicht zu junge! Щоб не була надто молода: щоб більше років було в ній, аніж на ній, щоб мала два закручених пучки волосся, сплетених як змії на вухах, і великі перса, щоб можна було дві шапки почепити... І нарешті, але насамперед, тебе на вечерю. Але не думай приходити отака мала і ніяка, а спершу потовстішай, щоб людина мала що вкусити!