Вискочив у коридор. Повискакували товариші, служниці й перелякано дивилися одно на одного.
— Що за чорт? — нарешті промовив маркшейдер.— Де воно?..
— У Високовича,— відповів я похмуро.— Ану, чий ключ підійде до його дверей?..
— Та ви постукайте: може, то ненавмисне.
— Постукав — мовчання.
Підібрали ключ, одімкнули. Він лежав на підлозі в калюжі крові.
— Що з ним? Чого він? — розпитували.
Я знав — чого, але мовчав.
— Пошліть за поліцією,— сказав я і вийшов у коридор. Серце стисло кліщами.
На порозі своєї кімнати стояла вчителька й понуро дивилася сюди.
— Що? Застрелився? — спитала, і в голосі почулась мені захована зла радість.
— Так,— відповів я, втопивши в неї погляд, повний ненависті.
— Собаці собача й смерть,— відповіла як одрубала, повернулася й грюкнула дверима.
1911