ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ І ПАНИ
Стали колись Хмельницького
Ляхи підмовляти,
Щоби нашу Україну
З Польщею з’єднати.
А Хмельницький їм говорить:
"Сядьте, добрі люди!
Послухайте мої байки,
Чи правдива буде?..
Ото був собі господар,
Мав їдного сина,
І любив він його щиро —
Сказано, дитина…
Любив його, як дитину,
Годив, як паняті;
Але в того чоловіка
Був і вуж при хаті.
І, бувало, як дитина
За обід сідає,
В тую пору із-під печі
І вуж вилізає…
І що дитя йому кине,
Що само упаде,
Вуж полізе позбирає,
Вуж і тому радий!..
Але раз дитя почало
Із вужем дрочитись,
Дрочилося-дрочилося,
Далі стало битись.
Вуж до піни розізлився,
Укусив дитину;
Аж надходить і господар
В ту лиху годину…
Як ударив по вужеві,
То хвіст і остався,
А вуж, живий, та безхвостий,
У нору сховався…
Нема в хаті вже дитини,
І вужа не стало;
А тим часом господарство,
Як вода, спливало.
В рік ісплила вся маєтність,
Всі його пожитки,
Ба вже й на нім не осталось
Ні рубця, ні нитки.
Іде, бідний, до ворожки;
Світить вона свічі,
Посиділа-погадала,
Каже: "Чоловіче!
Мав-ись,— каже,— чоловіче,-
Ти вужа хатнього!
Все багатство, вся маєтность —
Все було від нього.
А як ти з ним посварився,
А може, й побився,
То ото ж ти через теє
Усього лишився!.."
Повертається господар
До своєї хати,
Прислонився коло печі
Та й став вужа звати…
Вилізає вуж безхвостий
Та й став говорити:
"Ні вже,— каже,— чоловіче,
Разом нам не жити!
Скілько ти на мене глянеш —
Зараз пригадаєш,
Що довіку через мене
Ти сина не маєш!
Скілько я на тебе гляну,
Зараз пригадаю,
Що довіку через тебе
Я хвоста не маю.
Буду тобі, чоловіче,
Все добро робити,
Але разом із тобою
Я не буду жити!.."
Отак воно, добрі люди!
Польща — то дитина,
Король польський — то господар,
А вуж — Україна!.."
МОШКОВА ПІСНЯ
Колись Мошко улюбився
У нашу дівчину.
То, бувало, все співає
В лихую годину:
"Світить місяць, світить,
І сонця не треба,-
Він не впаде з неба,
Бо добре держиться.
Ой там край Дунаю
Голуби літають,-
Най собі літають,
Бо я їх не спійму.
Сів заєць на дубі,
Оріха кусає…
Бо він виглядав
Милої коханки.
Сів заєць на дубі,
А я коло дуба.
Як ти мені люба,
Сказати не можу!"
ХТО КОГО ЛУЧЧЕ
Бився Мошко із Гаврилом
Та й потім хвалився:
"Ото,— каже,— на ярмарку
Я з Гаврилом бився!
Він на мене із ломаком
По плечах махало.
А я йому все з ярмурком
По носі давало!"
"Та славно ж ви, Мошку, бились…
А хто ж кого лучче?"
"Та Гаврило мене лучче,
А я його лучче!"
НЕВИННИЙ МОШКО
"Куди, Мошку, так ідеш?"
"На війну виходжу!"
"А чого ж то пізно так?"
"Ще два-три положу!"
"А як тебе часом хто
Схоче положити?"
"А кому ж я винен що?
За що ж мене бити?"
ТРИ ПИТАННЯ
Рабин:
"Чого півень, як співає,
Очі закриває?"
Мошко:
"Того, девне, що напам’ять
Свою пісню знає".
Рабин:
"Чого колись по драбині
Ангели злізали?"
Мошко:
"Бо ще були молодії,
Мало пір’я мали".
Рабин:
"Чого море так солоне,
Що не можна пити?"
Мошко:
"Бо погані оселедці
Мали заселяти".
ЧИ ДАЛЕКО ДО НЕБА
"Що п’ять верстов — то й коршомка,
Нічого й лічити,
Бо п’ять верстов як проїдеш,
Треба й відпочити.
Ото їдуть із ярмарку
Двоє господарів,
У каждого віз порядний,
Воликів по парі.
Їдуть собі помаленьку,
Грошенята мають,
Полягали на соломі —
Та й думу гадають.
Далі їден пробудився
З глибокої думи,
Повернувся на соломі.
"Чи спиш,— каже,— куме?"
"Що говориш?" — другий каже.
"Чи спиш, я питаю".
"Та не сплю ще,— каже,— куме,
Тілько що дрімаю!"
"Не дрімай же на годину
Та глянь против неба,
Скілько б верстов так до неба
Проїхати треба?"
"Та бог його святий знає
І добрії люди…
Я думаю, що не більше,
Як п’ять верстов, буде".
"Гуттю, куме!.. Та се баба
Тобі набрехала…
Та якби п’ять верстов було,
Там коршма б стояла!"
ОКУЛЯРИ
Розходився мужичок
Аж ґвалт дякувати,
Та одна йому біда:
Не вміє читати.
До аз-буки — так куди,
Не того він хоче.
Він гадає чим другим
Просвітити очі.
"Не вміє ж так старий дяк
Стрічки розібрати,
Окуляри ж як візьме —
То куди читати!
Отак і я заведу
Кондаки й тропарі,
Піду тілько та куплю
Такі окуляри".
Пішов мужик до крамниці,
Різні вибирає…
Що на очі накладе,
То все не читає.
Далі соті з носа зняв,
Об землю ударив.
Розплатився та й пішов
Сам без окулярів.
Та й на проводи сказав
Хрещеному люду:
"Окулярів не купив
То й дяком не буду".
ЕГЕ, ГАЙ
Йде видючий і сліпий,
Та й каже видючий:
"Ото, брате, синій гай!
Ото ліс дрімучий!"
"Еге! Еге! — каже той.-
Як ти собі важиш!"
"А ти ж, брате, бачиш що?"
"Та ж ти, брате, кажеш!"
СКІЛЬКО ДУШ
"Скілько, куме, в тілі душ?"
"Одна, я гадаю".
"Може, в тебе і одна,
А я так дві маю:
Бо як руки на снігу
В мене заколіють,
Хукне теплая душа —
І руки тепліють.
А як страва на столі
Гарячая буде,
То вже друга, бач, душа,
Холодная, студить!"
ПОНИЗИВ
П’є-гуляє у неділю
На коршомці Гарасим;
З Гарасимом п’є-гуляє
І сусід його Трохим.
А обидва стрільці жваві.
От перечка і пішла…
Далі Трохим розходився,
Підійнявся з-за стола:
"То ти кажеш, що ти луччий?
Що ти гаспидний стрілець?
Збий же мені з чуба шапку —
Тоді будеш молодець!"
"Кажеш, може, що не зіб’ю?"
"А ти кажеш, що зіб’єш?!"
"А їй-богу, що ізіб’ю!"
"А їй-богу, не зіб’єш!.."
"Та от тобі і рушниця!"
"Ану-ну! Давай! Давай!"
"Ставай, лишень, край порога!
"Та я стану, ти ставай!.."
Цілить один од порога,
Другий стоїть за столом
Та щосили натягає
Сиву шапку на чоло.
Бах! рушниця… Стало димно…
Йде до столу Гарасим…
А за столом в сивій шапці,
Як баран, лежить Трохим!
(Йому куля пролетіла
Через шапку і чоло…)
Підіймає він Трохима,
Підпирає за столом.
Сам одходить до порога.
Знов рушницю в руки взяв,
Прицілився разів кілька
Й головою похитав.
"Вибачай мені, Трохиме,-
Гарасим проговорив,-
На два цалі лиш понизив
Та й і шапки не ізбив".