До того, що Олег вернувся на батьківський круг — на терен рідної мови, прислужився й приклад однокурсника, Вадима. Той пройшов війну, закінчивши її в капітанських погонах, з трьома орденами, був найавторитетнішим студентом на курсі, й скрізь і всюди рівно, без виклику розмовляв українською мовою, навіть тим викладачам, які читали по-російськи й до того курсу були тільки російські підручники, відповідав по-українськи. Олег перейняв отой його штиб, але не зі спротиву до поросій-щення, не з якихось надто патріотичних почуттів, а просто знайшов те для себе найприйнятнішим, природним, зручним.
Трохи розхвилювався, рознуртувався після того, як йому на кафедрі було визначено тему, й він прочитав основні матеріали з Коліївщини. Вразило, як російський уряд, високі й нижчі військові урядовці, тривалий час підтримуючи гайдамаків (Росії за тодішніх політичних обставин це було вигідно), під’юджуючи їх, захищаючи, яко єдиновірців, у критичний момент підло зрадили, генерал Кречетніков, полковник Гур’єв підступно заманили Залізняка та Гонту до себе на банкет і там похапали їх; приспали, приколихали солодкими похвалами Неживого та інших гайдамацьких ватажків, дарували їм коштовні каптани та шаблі, а потім в’язали сирицею, одягали на шиї ремінні удавки, катували та мучили, запродували своїм одвічним недругам — полякам, а ті не шкодували батогів та куль. Споїли, приспали й гайдамацьке військо в яру під Уманню й пробудили його гарматними випалами, розстрілювали впритул, з близької відстані сонних, беззбройних. (Пізніше випадково Олег читав у якомусь журналі розповідь внучки Кречетнікова про те, що її дід на старість катувався тим злочином, звинувачував у всьому царицю Катерину, бив поклони, то одвічний триб росіянина — проливати безневинну кров, чинити злочини, а потім набивати на лобі гулі).
Олег розумів, що в дисертації доведеться все те обійти, одбутися кількома загальними фразами. І вперше йому заприкріло, аж трошки потьмяніла в очах світла наука історія. Але примирився з тим. "Всі це знають, всі так роблять".
Тепер він стривожився не на жарт. Панікував внутрішній домовичок-охоронець, який завжди зичить нам добра, не вважаючи, яким чином і якою ціною воно дістанеться нам, бо він помирає разом з нами, а совісті позбавлений. Совість може залишитися... у якихось ділах, словах... Але вона мала супроти всього нашого життя. "А що, коли Чорний провокує? Мовчати, мовчати, не одгукуватися..."
За тими думками, за тією веремією в голові навіть пропустив чималий шмат розповіді Чорного.
— ...Максим з дитинства проживав у Медведівці в материної сестри Доленчук Палажки, килимарниці, а та доводилася сестрою Мелхіседекові. Тепер петраєш? Мел-хіседек на нього взяв приціл здавна. Послав на Січ...
— Джерела вказують — аргаталував на Січі,— включився Олег, свідомо виставляючи заперечення (захисне для себе) супроти небезпечних аргументів Василя Гор-дійовича.
Чорний поморщився з досади.
— Коні пас? Чи, може, кози або свині. Ну... ти не обі-жайся. З конопаса у гетьмани не вискочиш. А він був гетьманом, затям! Ляхи тоді підігнули під себе увесь край, майже всі церкви і монастирі перевернули в уніатські. Одна Мотрона трималася... гайдамаками в лісі; в Холодному Яру, там була Січ гайдамацька, і тримав монастир сотню на Запорожжі в Смілянському курені. Там Максим і пройшов вишкіл і вернувся сотником на чолі сотні. А ще до того отаманував у селі над парубками. Бідовий був, прибийголова. Це поляки прозвали його Страшним. Максим Страшний! Перший раз напав він із хлопцями на двірцеву варту княгині Яблоновської, яка супроводжувала княгинину скарбницю, вдруге — на монастир Миколаївський, на той час уніатський, і був ба-нітований позаочно й анафему на нього наклали. Правда, те йому було,, як тепер кажуть, до лампочки: Легорій, його батько, за те розплачувався і розорився вщент. Так що бачиш, не з харпаків він був. Зате Архип Черемшина добряче збагатився. Олена, його дочка, була коханкою Максима, він хотів на ній женитися, та не вдалося. Олена потім у Сербиному купила млин і застаткувала. Ко-ли ж завихрило в Холоднім Яру, втекла в Кременчук. А як погромили гайдамаків, усіх Черемшин шукали, але вони про те дознали, подалися до Херсону, а далі за Дунай, в Добруджу. Від Максима мала сина і дочку. Яка їхня доля — про те не скажу.
Чорний замовк і понурився. В Олеговій голові думки крутилися, як здійняте вихором листя. Не міг знайти їм ладу. Що він чує? Казку, легенду? Жоден факт з розказаного Чорним науці не відомий. Про це немає ані найменшої згадки в жодного з найповажніших істориків. Тоді звідки все це взяв Чорний? Хто все це вигадав? Отако... до ладу. І, треба сказати, чимало фактів звучать переконливо. Пояснюють те, чого донині ніхто не може пояснити. І все ж...
— Василю Гордійовичу! Звідки ви все це взяли? — запитав він.— Ви... історик?
Чорний, котрий сидів похиливши голову, раптом рвонувся, наче ушкварений батогом кінь.
— Що? Історик? Авжеж. Прописував історію... І мені її прописали... На шкурі. Емгебіст я. Підполковник ем-гебістський у відставці... рядовим.
— Як це підполковник—рядовим? — здивувався Олег.
— А так,— посміхнувся злобиво, саркастично, ця посмішка при світлі згасаючого багаття здалася Олегові зловісною.— По чистій, на двісті кербелів, як і положено рядовому. І посьогодні добиваюся. Ну, нехай тоді... Сталін і кодло... А тепер.../ Культ розгребли — всі чистенькі... На тому тижні вибрався в Черкаси до першого... А там мільтон з наганом — не пускає... Ну... я сказав... уголос. Зчинилося.... Вибігло й те падло, Оліферов, це його охороняють, аби не завоняло! "Виведіть". Мало я що пам’ятав тоді... Кинув костилі, спиною — до стіни, рвонув сорочку до пупа: "Стріляй, сука... Тоді не достріляли". "Виведіть". "Виносьте!" — Очі' Чорного жахтіли, рот перекривився, злоба била дрожем велике тіло.
— Васю, Васю,— кинулася Лідія Григорівна.— Заспокойся, кинь... Проживемо.
— На дві твої зміни! Тоді сама прибігла. Крові злякалася! А я її не боявся. Вона й на мені. А на них усіх — встократ.
У словах Чорного — і гнів, і щось близьке до сліз, запеклась на серці сукровиця, й ось приспів час, приїхав гість зі столиці, з іншого, "чистого" світу, перед яким він зривав ті струпи зі злістю і навіть з болючою насолодою, й зупинити його ніхто не міг. Це не буди скарга чи каяття, це була лютість на світ, а найперше на своїх недосяжних кривдників.