— Василю Гордійовичу, так і невідомо, де жив Залізняк? І де стояла хата гончара, в якого він батрачив? Наймитував?
Він уже трохи обзвичаївся, ніяковий, соромливий за вдачею, серед своїх, або коли обсвійчувався, ставав компанійським, веселим, дотепним, витійствував (у міру), приставлявся, читав вірші. Він взагалі був товариським хлопцем: постояти за когось у черзі за квитками, купити ліки, пустити незнайомого приїжджого на свою койку в гуртожитку, а самому переспати на підлозі, було для нього звичним і не обтяжувало його, та він про те просто не думав, легко давав у позичку гроші й забував, кому позичив, але так само легко, захопившись чимось, міг забути й про вельми серйозне доручення навіть власного керівника чи й завідуючого відділом інституту. Але цього разу щось його трохи сковувало, щось тримало на припоні язик, а руки, які здебільшого під час розмови вимахували перед носом співрозмовника, малювали в повітрі гачечки та кола,— чинно лежали на столі.
Чорний хмукнув, аж юшка з ложки бризками полетіла вусібіч.
— Залізняк — батрак, наймит? Юринда! Хіріна!
Олег знітився.
— Всі джерела вказують...
— Які джерела, чиї? — в очах легка, незлобива зневага.
— Історичні. Історична наука...
Василь Гордійович скривив у іронічній посмішці губи.
— "Історична наука"... Немає такої науки. Це дівка, яка підставляється, кому треба.
— Василю! —докірливо глянула на чоловіка печальними очима Лідія Григорівна. Але він навіть оком не повів на її докір.
— Ну, для чого існує наука історія?
Олег був ображений за свою професію, за свою науку, й мовив тихо, неохоче:
— Ну... щоб люди знали, як все було. Правду...
— Ха-ха-ха-ха! — вилетіло з широко роззявленого рота — просто таки пащеки Чорного.— Вона існує, щоб правду приховувати. Немає брехливішої науки...
• — Як же!
Чорний загріб п’ятірнею сиву гриву на голові.
— А так. Кожен вивертає того кожуха на свою потребу. Всі люблять історію таку, яка їм на користь.
— Ну, так було колись...— пробурмотів Олег.— Буржуазні історики...
— Ха! А нинішні? Та вони брехливіші за тих в сто разів. Нашу історію колись писатимуть на чистий листок. А все оце, написане тепер, викинуть у нужник.
Він говорив в’їдливо, ущипливо, й, певно, мав від цього насолоду. Його вуса настовбурчилися й стриміли, наче щітки.
— Історія — наука про вбивство. Вбили одного чоловіка— кримінал для одних, сердечні болі для інших, а тисячу, мільйон — це вже історія, яка нікому не болить, бо й ті вбивства кожен повертає на своє. Польські історики писали про гайдамаччину одне, Фундуклей — друге, Максимович — третє; Голобуцький і компанія — що Сталін і партія велять...
Олег знітився. Вітерець страху війнув йому поза коміром, схолодив серце. Він не був зовсім нетямущим. У війну вони з матір’ю евакуювалися з колгоспом — невдало, німці їх наздогнали,— а далі в окупацію він почув чимало такого, про що до війни й помислити не міг... Йому й сьогодні в пам’яті, неначе це було вчора, перемішані з військами біженські валки, кулеметні черги з не-захищеного неба, паніка на греблях, на дорогах, де вбита худоба і перекинуті вози та машини, червоноармійські товпи-строї — одні йдуть вперед, інші їм назустріч,— увесь жах оточення — й зведені в небо зі скрюченими в судомі люті пальцями руки бійців: "Оце так "на вражьей земле... малою кров’ю"... В окупацію довідався про арешти, про тридцять третій... Трохи вірив, трохи не вірив. І ось тепер... Хто цей чоловік, що копає нижче глинозему?
А "цей чоловік" провадив:
— У нас немає своєї історії.
— Як то немає? — заперечив Олег трохи з переконання, а трохи про всяк випадок.
Чорний бликнув, білки його очей засвітилися проти вогню.
— А так... Нам нашу історію прописала Москва.
Усмішка в кутиках рота Василя Гордійовича була
єхидна і зла. І Олег ще раз подумав, що Чорний — небезпечний, а може, й страшний чоловік. Він насторожився й вирішив нічого такого, що потім могли витлумачити проти нього в певних установах, не казати. Щось йому підказувало, постукувало в серце, що така розмова небезпечна, ці слова можуть застрянути цвяхами, припнуть до хисткої стіни, котра може впасти на голову, привалять. До остороги закликали батьки, знайомі, чужі приклади... І водночас кортіло, вельми кортіло знати не тільки те, про що розповідали викладачі та шкільні і вузівські підручники.
— Отож і гайдамаччина,— перекинув у чорну дірку рота чарку Василь Гордійович, і великий борлак на горлі кавкнув, скинувся, неначе жива істота.— Хтось один писонув, а наші й підхопили: наймит, батрак. Аякже — класовий підхід у фокусі. А я тебе запитаю,— раптом нахилився над столом,— тільки ти покрути шариками і скажи по власному розмислу, а не по отому... класовому принципу... Ні,—перебив сам себе,— спершу скажи, скільки було повстанців напочатку?
— За більшістю джерел — дві тисячі.
— Так от,— тріумфуючи, мовив Василь Гордійович, на мить підносячися своїми знаннями над вченим аспірантом,— чи могло таке статися, що в один день над двома тисячами людей заотаманував батрак, голожопий горшкар? Отако прямо прибіг од горшків... Га? Що, не було козаків, запорожців, отаманів одчайних?
Олег сидів спантеличений. Справді, такий простий розсуд ніколи не спадав йому на думку. Чому ж він не спав нікому іншому?
— А тепер прими во вніманіє,— тріумфував далі Чорний, і горілка з чарки, яку тримав у руці, перехлюпувала на стіл, він ліпив до купи слова сільські, українські, й російські, ще й всілякі партикулярні,— прими во вніманіє, коли почалося повстання. Сам момент! Король Станіслав видає наказ про зрівняння в правах уніатів і православних. Шляхта своевольно згарбузовує Пацьку конфедерацію...
— Барську,— поправив Олег.— її зібрав Пулав-ський.
Він, котрий прочитав усе, що написане про гайдамаків, в глибині душі дивився трохи зверхньо на цього сільського мудрагеля, хоч намагався не показувати цього, бо відчував вдачу запеклу, затяту, нестримну.
Чорний нетерпляче хитнув головою, неначе відмахувався від гедзя.
— Спочатку їх зібрав Паць, Пулавський — потім... Згарбузовує конфедерацію... Ну й пішло.— Кручія. Тут і Катька друга вмішалася, послала свої війська. Саме тоді й виступили гайдамаки. Влучили момент. Політика, по-німаєш! Вища політика! Гончар її знав?