Може, це дивно... У ній — сила, якої немає і в мені. Я бачив, як вона вгамувала коні, які схарапудилися, закрутила віжки в колесо й зупинила їх. І я побував у примлиновій хатині... Там піч, комин, стіни розписані квітами. Квіти, квіти, квіти, бачені й не бачені, дивовижні. І в одному місці серед них... раптом змія з зеленими очима. Я здивувався, й аж струсило мене, а вона сказала не по-дівочому: "Таке життя".
Увесь день снував про Лукію і про себе казку. "Жили собі дід і баба"... Як би ми жили? Я навчив би її... З казкою легко засинаю. А ще ж попереду неділя..."
У суботу ввечері Василя Гордійовича, а з ним і Олега, покликав сусід Пилип Сікало — до нього приїхав у гостину син Грицько. Олег не пішов (незнайомі люди, та й запрошували його тільки з чемності), а Василь Гордійович пострибав, одначе чомусь дуже швидко повернувся. У Сікалів співали до півночі, і ярепенисто верещав баян, і Пилип тричі дуплетом стріляв з дробовика — давав салюти на честь сина — капітана.
Наступного дня під полудень Грицько сам прийшов у гості до Чорних. Років тридцяти п’яти, високий, статурний, синьоокий, брови в розліт, на підборідді ямочка, обличчя смагляво-рум’яне, мужнє — справжній красень, гайдамака, як відмітив про себе Олег, який у думці всіх медведівських чоловіків тепер поділяв на гайдамаків і не гайдамаків, "чорняків". Сонце парило в небі, а Грицько був зодягнений у френч, ще й на руках мав чорні лайкові рукавички, які скинув тільки коли сіли за стіл під грушкою ("Дядь Вась, угощай, сегодня твой черед"). Чорний поставив на стіл літрову пляшку самогону. Олег подумав, що франтовитий капітан, може, й по-бридиться самогоном, але той сушив чарку за чаркою. Він і прийшов уже напідпитку.
— Ну, як там, Грицьку, у світах? — загрібаючи ложкою салат з огірків із цибулею, запитав Чорний.— Де ти бував? Що бачив?
— Дядь Вась, зовите меня Григорием. Оно культурней.— Грицько цідив горілку крізь зуби, неначе боявся, щоб не заковтнути сміттину або муху. Але цідив справно.— А побывал я всюду. В Германии, на Сахалине, на Чукотке..,
—...Але нема краще, як вдома, на батьківщині,— до*" кінчив за нього Василь Гордійович і якось дивно — один він умів так — приклацнув язиком.
— Трудно сказать... Родина у нас большая, она там — где хорошо. Я где хошь разверну родину,— засміявся Сікало.
— Це ж як? — здивувався Чорний.
— Вот, смотрите,— тицьнув пальцем у петлиці.— Колеса на крылышках. Я — начальник автоколонны. В Германии прибарахлился... Таких два гарнитура прихватил по дешевке... Старинных... Они упакованы в двух машинах... Ездят со мной по всему свету.
— І що ж ще, крім гарнітурів, якщо не секрет, возиш ти на своїх машинах? — поцікавився Василь Гордійович.
— Немного секрет... Ракетная у нас часть.
— Я думав, ти возиш гарбузи.
— Шутишь, дядь Вась... Я, конечно, этих ракет... Хоть заставляют и нас их изучать. Я один раз залез в шахту ракетную и уснул. Тогда мы стояли на Кавказе. А все ушли. И собак пустили в зону... Овчарки зону охраняют... Выкукнул я из шахты, да и обратно нырнул, люк захлопнул. Так и сидел до утра. А меня искали... Тревогу объявили по части.
— Мда-а,— протягнув Чорний.— Побачив ти світу. Як отой — "грудь четвертого человека".
Олег знав цей анекдот: вернувся хлопець з армії, його запитують, що він бачив за три роки. "Грудь четвертого человека, щитая себя первым", — відказує. Почував ніяковість за Грицька, він завжди ніяковів за інших, поспішив запитати:
— А Чукотка? Це ж, мабуть, цікаво...
Грицько на мить задумався, його очі стали блискучі, він швидко п’янів.
— Снег... Заметет... Солдаты пробьют тоннель к части... Всюду снег... Но спирт там очень хорош, на морошке настояный, ягода такая...
— А люди, люди? — не вгавав Олег.
Грицько колупнув у тарілці виделкою, він майже не закусював. Підвів обличчя угору — на ньому, поруч з сонячними плямами, застигла меланхолія.
— Дикой народ.
— Як... дікой? — спантеличився Олег.
— Ну...— і враз оживився: — К примеру: сидим мы как-то у меня с одним майором из соседней части, попиваем спирт, и вдруг слышим крик (окошко у нас раскрыто, летом было дело — бегут они, дикари эти, орут: "Кита живого к берегу прибило". Майор, правда, и себе подхватился, а я ему: "Спирт какой хороший... На морошке..."
— І ви не пішли?
— А зачем? А они все побежали... Дикой народ.
— І ви... не бачили кита? — аж нахилився над столом Олег.
— Почему же... на картинках видел.
Чарки перед Чорним і Зайченком стояли повні, вони їх вже й не пригублювали, Сікало ж того навіть не помічав.
— Де ж ти нині... розвернув свою родіну? — нашорошив щітку вусів Чорний.
— Теперь здесь невдалеке, возле деревни Опишня на Полтавщине...
— "Корито опішнянських слив",— процитував Олег з "Енеїди".
— Слив еще не видел,— ваговито мовив Грицько,— а вот яички там отменные. Особенно хорошо ими запивать... Только... на той неделе вышел с ними казус.
Олег слухав Грицька в подиві. З жахом подумав, що й сам міг стати таким, адже після десятого класу поривався у військове училище, вже навіть був подав документи у Харків до артилерійського училища, та його відмовила двоюрідна сестра, вчителька ботаніки.
— Який же казус? — запитав він...
— Ну... Наша часть стоит в лесу, и своих детей мы возим автобусом в школу в Опишню. А школа там — украинская... Вот и поехали мы вместе с генералом и замполитом — полковником — к председателю сельсовета, я — за яичками, а они, чтобы перевести школу на русскую... Подали свой рапорт, а я свою справку на яички, он прочел — темный такой жук, злобный,— и говорит: "Забирайте свои яйца и убирайтесь... к матери, пока я ваши не повырывал". Вы представляете — это генералу и полковнику... Такая сволочь. Написали в райком и местную парторганизацию...
Олег ніяково посміхався, Чорний реготав і витирав кулаками сльози з очей.
— Виходить, ще не перевелися гайдамаки,— сказав він.— Ти знаєш, Грицьку, хто такі гайдамаки?
Сікало збридився на оте "Грицьку", ображено підтиснув губи:
— Что-то из учебника... Бандиты или купцы какие-то...
Чорний значуще подивився на Олега.
— Все вже вилетіло з голови, Грицьку? Отако швидко! А як звати твого діда, пам’ятаєш?