У цьому місці на звороті сторінки тим самим почерком було зроблено запис: "Дати б почитати Сашкові. Десь він тут... У штанях з матнею до землі. Маскарад! Вмить ощасливить усіх, виведе до сонця... Обіцяв зайти— не зайшов. Гординя! А кажуть — з народом... Народ... Знають вони, який він! Не знають. "Тліє жарина". Може, й тліє. ...Та не так, як вони думають. Роздмухають... Поведуть... Під нові мечі. Як і тоді було. А от Сергій П... може щось і зрозумів би. Та — далеко.
У Євангелії сказано — "ми живемо не для себе і помираємо не для себе". Я... помру для себе. А хотів би... Несила... Читаю літопис і думка в мене одна ворочаєть-ся, значна вельми, її б обмислити з усіх боків і провести..."
Олег відклав рукопис. Зі звалища нахапаного в університеті непотребу просмоктувалися струмінці якихось знань, які повисали хмарками здогадів. "Хіріново,— як сказав би Чорний,— ми вчили свою історію". Це ж са** ме тоді, в кінці століття, студенти кидали університети і йшли в народ готувати його до повстання. На Україні вони тулялися в околицях Чигирина. Лазаревці. Росіяни, а також ті, яких привернули до себе. "Там, біля Чигирина, тліє жарина". їхні діди розтоптали той вогонь, а тепер онуки хотіли погріти руки біля нього, набратися від нього звитяги. Скрутні долії Така Росія. Завжди і в усьому. А вже й нащадків тих, які запалювали холодно-ярський вогонь, не було на світі. Витоптали, вистинали, повивозили на Сибір, на Слобожанщину. А хто такий Сергій П.? Може, Подолинський зі Львова? Був такий. Антонович, Драгоманов, Подолинський... Здається, вони називали себе "Старою громадою". Українофіли. Отже, Іполит з українофілів? Либонь, ні. Тільки співчував їм. Хворий, чи боявся? А може, те й те. В душі ж — українець. Хто він такий? І хто такий його дядько — ігумен Миколаївського монастиря? Може, виясниться з подальшого тексту? Іполит пише, що в ньому ворочається якась значна думка. Олег також відчував, що в ньому самому щось міняється, що він вступив обома ногами в струмінь швидкий і холодний, йому холодить тіло і гарячіє в голові, щось у ньому народжується, його кудись веде, хилить із узвичаєної стежки.
Він відчував, що літопис — і сам Іполит—втягує його кудись, неначе вир зірваний з дерева листок, втягує в щось таке, про що він донині не підозрював, ніби в якийсь інший світ, який був, а може, і є, в якусь таємницю, знову ж таки більшу, ніж навіть грізне гайдамацьке повстання, у великий світовий розлом, який існує од його початків і якому годі знайти пояснення. Одні люди вершать суд над іншими, а потім ті — над цими, і по якому праву, за якими законами, хто їх вигадав, хто ними володіє, які сили їх закручують і чи хоч зупиняться колись. Ті сили — в душі людини, і все від неї, і ніщо вже її не перемінить, навіть її власний суд над собою...
Яке ж місце в цьому розломі, в цьому суді Квача? Він серед тих, які судять, чи серед тих, яких судять? На перший погляд, і серед тих, і серед тих. Чи може таке бути? А коли він на позовах не тільки з кимось, а й з самим собою?
Кожному вільно писати, що він хоче, якщо... життя не дорожить ним; інша річ, що залишається по тому — будівлі для думання чи попелище духу. Вбрана у лживі шати правда проступає кров’ю... Мудрецями ж можуть бути як праведники, так і злочинці, відрізнити їх одне від одного нині стає дедалі важче. Тоді такого ще не було...
Досвід, який криваво проступав з літопису, засох струп’ям, зрештою, він засихає так завжди, хоч би якою гарячою та живою була кров.
У літописі слова істинні й неістинні перемішані так, що за ними не завжди можна скласти уявлення, на чиєму боці літописець. А може, літописець взагалі не має права ставати на будь-чию сторону? І завжди стає. З цієї оповіді правду може виловити тільки той, хто чує її серцем. Квач вишивав заполоччю чорною і голубою, тож треба приглядатися пильно, щоб зрозуміти, які нитки лягли по яких. Він вельми ризикував. Для чого? Горді-йович каже, що правдивої історії не буває, що правдива історія нікому не потрібна, мовляв, напиши її вогнем на небі, викричи її на весь світ, пройдуть, ковзнуть байдужим поглядом по небу: ну й що — була несправедливість, і ще буде, а я тут при чому? Хліба з тієї правди не спечеш і олії не надавиш... Але все-таки, в когось від тієї правди може розірватися (чи хоч здригнутися) серце. В одного, у другого, в десяти... То більше... Мало що змінилося. Те, що було колись, триває, наша гайдамаччина — в нас, вона не скінчилася. І невідомо, коли скінчиться. Він і сам... Його неначе водить щось; човна, у якому пливе, змайстрованого суворими, і, як донедавна вважав, непомильними майстрами, несе невідь куди, і кормчі на ньому... не такі, як думав про них раніше.
Олег почував, як з оцим читанням щось втрачає у світі... А щось і знаходить. Донедавна він був, як майже всі його навчені у школах і вишах ровесники, всезнаю-чим і непомильним, якому відомо все про світ, стулений з часточок і порошинок, неначе зібраний з конструктора, без чортів і. ангелів, без вищих сил, без таїни, а тепер подумав, що все'не так. Що й ота, невідомо де похована грудка праху під дивною, навіть принизливою назвою Квач, від якої на землі, в землі вже немає й сліду, лишила в оцих сторінках щось таке, Що здатне збурити, а може, й перевернути тисячі життів.
І нова навала думок: перевернути що? І для чого? — Холодні краплі поту виступили на чолі.— Чи можна щось вернути? А якщо ні, то всі людські потуги марні? Гайдамаки згоріли, як метелики в багатті осінньої ночі? Але ж дух не згорає! Звідки він узявся в Залізняка? Сліпа сила? Ні, не сліпа. Чому ж так сталося? І раз, і вдруге, і втретє? Це був останній злет? У якому крила опали більше ніж на століття. І ми лишилися там, де й були. Не вийшли на всесвітнє велелюддя. Втомилися? Підупали на силі? Тоді... Нащо пущені в світ? До чого покликані? Тобто щоб?.. Цур...— Витер з чола холодні краплі поту. Думки були несподівані й більші за нього. Йому здалося: відповідь десь там, у втрачених аркушах. Знайди він іх, і знайде...
Олег знову заглибився в сторінки. "Суд був немилосердний, жорстокий... Звинувачених засудили до страти, але перед стратою кожен приречений мав пройти крізь стрій козачий і по крузі народному, де кожен по одному разу бив києм стратця, не прийшовши страшного митарства, засуджені сконали від київ оскаженілого люду.