...— А я й по своїй... темі нічого не зібрав,— втомлено та сумно протягнув Олег.— Навіть жодної пісеньки не записав. Мені здається, ніби всі ці люди нетутешні.
— А так,— послинив самокрутку, яка розліпилась, Василь Гордійович.— Переселенці з Марса... Колись і справді, по Коліївщині, сюди були напереселяли людей і з Чернігівщини, і з Слобожанщини. І всі разом затовкли пам’ять... Писнути бояться.
— Мабуть, ваша правда. Треба мені їхати...
Чорний ледь помітно нервово смикнув головою. Вельми йому не хотілося розлучатися з цим хлопцем, вловлював у ньому щирість та наївність, не ту, придуркувату: "Що? Га?", а наївність незіпсованої душі, спраглу на все нове, чисту, добру та довірливу. Давно йому не доводилося нікому отако виливати душу, давно не вів довірчих бесід, біля Олега й сам відтавав душею, й аж здавалося, що з неї оповзає все оте криваво-закоржаві-ле, коростяве, важке. Вже йому більше ніколи не зустрінеться така чиста душа. Немолодий парубок, а, либонь, ще й досі дівич, на дівчат дивиться, неначе на ясні сонця, в розмовах про любов, перелюби червоніє та нітиться. Таких тепер і немає. Ох, не хотілося йому відпускати Олега, й поривало щось зробити для нього, допомогти... але... І глибока зморшка западала в міжбрів'ї, і він сутулив плечі, думав про щось важко і круто.
У суботу поколупалися на Миколаївському острови-щі, нічого не знайшли, в неділю вранці Олег зібрався від’їжджати. І саме тоді, зарошеною стежкою з города придибав — ні, пристрибав Василь Гордійович, і, сівши на поцюкану дровітню, кинувши милиці, витираючи долонею піт, лівою рукою поліз за пазуху й дістав щось чорне, скручене в трубку, перев’язане шворкою, на яку нанизують тютюнове листя:
— Осьо... Увесь ранок рився...— На його обличчі — тріумфування, й чомусь трохи непевність і щось схоже на жаль, на шкодування, він важко дихав, з напіврозту-леного рота валувала пара.— Пам’ятаю, десь було... У батька на горищі... Там тепер сестра живе двоюрідна... Хату переробили... Думав, викинули зі сміттям. А воно — в полові.
— Що — воно? — переймаючись хвилюванням Чорного, запитав Олег.
— Приписка.
— Яка приписка?
Олегів портфель уже стояв на ганку, з нього виглядало кілька зрізаних ще вчора в берегах велетенських качілочок. Таких немає більше ніде.
— Ну... приписка. Сам докумекаєш. Племінник Миколаївського Ігумена Іполит написав у тисяча вісімсот вісімдесят четвертому році. Чахоточний був, приїхав до
дядька на молочко, ну, робити нічого, він і почав списувати літопис. Дещо переписував з нього, дещо писав од себе... Хто зна й для чого. Він був студентом університету святого Володимира... Там про це є... Мене воно мало інтересовало... Я шукав план гайдамацьких кла-дів... Один якийсь планчик таки був, та не розібрався я в ньому. А це — таке... Є там всілякі химери. Одним словом — труби. Сідай у своїй комірці й труби. Хоч до второго пришестя. Але, цур, не цілий день, бо здурієш, а я не хочу відвозити тебе в дурдом. їздитимемо на рибку. ...Корисне з полєзним... Тьху... мать... Приємне з полєз-ним.
Василь Гордійович розшморгнув шпагат. Товстий зшиток у саморобній, полотняній, в свічкових окапинах, з пожолобленими, потертими краями обкладинці почав неохоче розкручуватися. Він розкручувався, неначе жива істота, здавалося, він корчиться, не хоче розправлятися, його стискують конвульсії, але мусить розкритися. Олег сів на сходинці (єдиній) ганку. Вже потім перейшов у дощату прибудову до хлівчика, де було достатньо світла, й ліг на тапчан. Нічого не записував, тільки гортав, читав. На зовнішній вигляд аркушів, зшитих товстою суровою ниткою, майже не звернув уваги. Це була якась дуже давня конторська книга, без початку, пристосована під записи, перекреслена двома поперечними лініями, вгорі кожного аркуша сіріло (вицвіло від часу) двоє слів "ГОДЬ> і "АКТЬ №".
На першій сторінці чорним чорнилом, гарним, але якимось скутим почерком, було написано:
сїюль 1883. Іполит Тростина".
На другій сторінці, тим самим каліграфічним почерком, але значно більшими літерами:
АКТЬ
Заштатний Миколаївський чоловічий монастир, рік 1789.
,3 дозволу Чигиринського деканату і настоятеля св. церкви Миколая написано.
Дозволено заактувати в монастирських книгах: головних призвідців подій, що відбулися в тутешніх місцях — володаря Чигиринського староства князя Анто-нія Яблуневського в рік 1765, 67, 68. А також ними со-діяне.
Для покаянія прийдешніх перед Господом Богом Всевишнім і владиками земними.
За гріхи великі: батьків і братів наших, Господу Богу помолимось. Амінь!
Да покориться менший старшому, син батькові, нерозсудлива більшість розуму меншости, озброєній силою закону і меча. Амінь!.."
Шалено лементували стрижі — робили останні обльоти обійстя перед тим, як покинути його, десь у— кущах сокоріла курка, по вулиці протарабанила бідарка, зупинилася навпроти двору — бригадир загадував Марії на роботу, на буряки ("постягало їх, треба пробить швиденько, не сьогодні-завтра жнива"),— сварився з Чорним. Олег ледве чув ту сварку, здається, Василь Горді-йович просив коня привезти дров, той не давав (посилався на ті ж жнива), слово по слову, спалахнула лайка ("нехай тобі возить дрова твоє всране емгебе", "ти оце так, оскорбляет совєцькіє органы, я напишу", бригадир злякався: "Та Бог з тобою, дам уже в неділю тобі якусь клячу". "Не клячу, а коняку") — і все це краєм уваги.
"Великі отці наші православної церкви ще в 1596 році, підкорившись волі короля Сигізмунда III, заявили про свою волю об'єднати православну церкву з римською. Звідтоді й понині ллється безвинна кров братня, незгода простих отців церкви з проізволом старших, одноосібна вільність козацька, яка вже давно згасла, пан-щизна з її долеглостями в тутешнім краю, непокірливість та ослушливість посполитих — все це призвело до лиха.
Записую не з голови власної, а користуюся гомоном людовим, яко й велено.
А з гомону того чутно:
' "Якби не унія, най кожен в своїй вірі народжується".
€ Нехай пани (пани) скасують свої закони нелюдського знущання над людом смиренним".
<А все то з-за свавілля Паців, проти них стали, прокляття на голову Пулавському".