Пробитівка: глухо —— козаки пробивалися з оточення, Баньківщина, Барамики, Богданівщина, Скалига, Козаче, звідки ці назви — не знає ніхто. Навіть про партизанщину громадянської — пришерхло, з чуток, усі чогось бояться,— та, мабуть, і є чого — партизанів, хто значніший,— троє з орденами Бойового червоного прапора — позабирали в тридцять сьомому, вернулося двоє чи троє — з поодбиваними печінками. Непам’ять, непам’ять! А люди — добрі, роботящі, щирі.
Полетіла назад будка стрілочника, пакгауз заготзер-но. Сюди і він возив колгоспний хліб на здачу. Мішки великі — лантухи, йдеш по трапу, а він слизький, засипаний зерном, лантух тягне набік, і врешті — геп... "Ту-ди-перетуди, в гроб, кості, печінку мать,— комірник,— присилають сопляків". Кожен рік, всеньке літо, всі канікули він ходив у колгосп на роботу — з косою на жнива, до молотарки — мати, передова ланкова, і він також подавав приклад, дівчата ж увечері сміялися з нього. Дів-чата-студентки, мамині доці: "Хопить, що я, як дурка, тягну лямку за палички", вдень вони лежать по садочках, увечері виходять до клубу (через те їх називають "матіолами"), або на колодки. І на колодки свої, а не на ті, на які збираються сільські дівчата. І парубки — також студенти. Олег пригадав, як минулого року в сутінь стояв він з дівчатами студентками біля Рябушиного двору, там ще були дві міські дівчини, киянки, манірні й кручені, приїхали до подруг, вели розмови про високі матерії, мимо проходили сільські парубки, чоловік десять, і видали звук протесту — всі разом, як то вони спромоглися, лихий їх знає, але гуркнули, аж кури в хліві за тином сполошилися й закудкудакали, дівчата й Олег обмерли, він зніяковів страшенно, а потім чомусь його почало трясти від реготу. То був вельми промовистий і голосний протест.
Куріла під ногами дорога від станції в коров’ячих млинцях, зеленіли обабіч плантації огірків — кара жіноча — славнозвісних ніжинських, відомих навіть у Америці (на п’ятнадцять кілометрів довкола Ніжина — срі-берна зона, в землі — срібло, через те вони такі тверді й хрумкі), назустріч їхав шкет у безтарці, повній огірків ("гурків"), жбурляв корнішонами в собак, які гарчали з підворіть. Поминув сільське кладовище, там і Олегові діди та баби, й також уперше подумав: яке ж воно убоге, неогороджене, пустельне, де не де дерев’яні або металеві, зварені з двох труб, хрести — непам’ять! непам’ять! — а поруч битий шлях, їздить начальство з району та з області...
...Рідне подвір’я, хата — защеміла тоненька жилочка під серцем, але не так, як колись, у перші приїзди, вже він віддаленів звідси, вже щось поза ним нашіптує, що назавжди ти сюди вже не вернешся; на ослоні зі спинкою, переробленому з прадідівської лави, мати місила діжу (сьогодні неділя, вона вдома), боксувалася з тістом маленькими сухими кулачками, вона ойкнула, не могла обняти сина — руки в тісті, батько за хлівцем кришив на колоді скіском поросятам зілля, сховав радість у кущів’ї брів, Олег ходив по подвір’ю, по саду, по городу: вперше вродила яблунька білого наливу, а старий горіх усох, у смородинових хащах попід тином кублилися кури, хотів витягти з колодязя холодняку, щоб напитися з дороги, й випустив з рук відро, і воно хуркнуло вгору, й грякнув звід, аж захиталася соха,— колись би батько вибанітував на чім світ стоїть, тепер промовчав — син — вчений — тільки скривився; спокутуючи вину, засипав піском глеювату ямку біля колодязя й прив’язав нову колодку до звода. Мати тріснутою, збитою алюмінієвими смужками дерев’яною лопатою садовила у піч хліб та спекла перепічку. Обідали улюбленим батьковим борщем з бобом і гречаною кашею з салом. Батько все просив, щоб розказав про "тамту науку", Олегу не хотілося, відказував скупо, запитав без цікавості, що тут у колгоспі та на засолзаводі (батько працював там бондарем). Колись він, чи й дообідавши, летів до хлопців та дівчат однокласників, майже всі вони, кому вдалося поступити, навчалися у Ніжинському педінституті, була й дівчина, за якою вганявся, та без успіху, нині вона замі-жем за військовим, також з їхнього села, слухає з ним завірюху на Чукотці, та й інші однокласники покінчали інститут, вчителюють по областях, майже всі поженилися, дівчата повиходили заміж, вже мають діти. Може, хтось і є в селі, але й ті зустрічі йому не кортіли, хоч увечері пішов на ярепенистий галас гармошки біля клубу, там перед ганком, на запльованому соняшниковим лушпинням тирлі збивали "полькою" куряву парубки та дівчата, до клубу сходяться, щоб потім розійтися гуртами по колодках, і парами на левади під шатрища верб. І як же швидко, подумав, летить час, міняється життя: здебільшого незнайомі обличчя — росте нова парубота та дівота — й гармошка вже не відлунює в серці таким тремом, як колись, і шахові бійці у вестибюлі майже всі нові, навіть ляскіт більярдних металевих куль видався не таким, як колись.
Наступного дня скочив на старого, ще німецького, з погнутою рамою велосипеда — німці при відступі попсували їх навмисне, виклали вздовж тину й переїхали машиною, через те половина сільських велосипедів бере вліво, треба триматися руля з усіх сил,— катонув до тітки, на пізні черешні, тітка й дядько бездітні, їдять з полив’яних полумисочків саморобними дерев’яними ложками з держаленцями-рибками, дядько цідив горілку в миколаївські чарки,— сині, з товстого шкла — трунку наперсток, а здається, що багато.
Потім злітав велосипедом у Зайцеві сосни по маслюки — їх ще не було — рано, в лісництво виписати дров, та й по тому — не вельми випадало розкатувати по селу — всі люди на роботі, гультяя видно далеко, він же цього літа в колгосп на роботу не збирався, та й увесь час думав про Київ, про Медведівку, про літопис, про дисертацію, отож став збиратися в дорогу.
А ще долягали йому сварки батьків, мати їсть батька поїдом, починає з якоїсь дрібниці — не там поставив заступ, розхлюпав помиї для свиней, а далі переходить на суттєвіші провини й розходжується, аж починають вилітати з могил труни всіх батькових родичів, а всьому виною якась давня батькова провина, якийсь гріх, перелюб, якого мати не може батькові простити і який з роками, замість присохнути, прив’янути, яріє під струпом все дужче й дужче, що Олегові в досаду і подив, і не може він збагнути, чому та кривда така жива та/ пекуча, а чи мати виповідає батькові нею за все своє змарноване, як і в усіх інших сільських жінок, життя,— дві голодовки, двоє померлих дітей, тяжкі грунти на городі та в полі, важкі баняки з печі та в піч, ялові корови і потруєні сусідом чемерицею кури... Кілька перших днів по приїзді сина вона стримувалася, а далі почала забувати...