— Ви літопис забрали?
— В тому то й справа, що ні. Немає його.
— А ще пошукать...— нетерпеливився Олег.
— Увесь двір і город перекопали сто разів. Він його десь у лісі загріб. Пропав... На віки-вічні. Втрата... для нашого краю, для науки... Для всіх. Не вернеш! — Шкода й балачки! — Одрізав.
Одначе Олег не міг примиритися з тим.
— А ті зошити, які вчителеві не оддали?
— Валялися на горищі, у війну батько порвав на пижі. Та то... вже ніщо.— И суворо, навіть погрозливо до Олега: — Ти ніде не тріпайся. Кому воно треба... Почнуть допитуватися.
Олег не зрозумів, чому про літопис не можна нікому розказувати, одначе пробелькотів трохи ображено:
— Я — не тріпач. Та й кому... Коли нічого, ніяких слідів. Для науки потрібні... матеріальні свідчення.
— Отож. А їх — немає. Вважай, і не було. То я тобі так, для інтересу...
Було видно, він знову шкодував на свою нестримність. І погроза його була не тільки в словах, айв очах — в очах навіть більша, ніж у словах. І все в ньому скручене, перекручене, переколошмачене, то вигострене, то притуплене; крайній цинізм, жорстокість, вульгарність, і тремкість, незахищеність, які накликали на спочуття; брехливість, хвальковитість і щирість, сповідальність, дитяча довірливість. Нуртували в ньому якісь сили, проступали нагору жалями, погрозами, і вчувалася, чи й відчувалася під усім тим якась велика таємниця. Може, й не літопису, а якась інша, яку ховав, про яку не волів говорити.
До розмови про літопис вони більше не верталися, коли по дорозі додому Олег спробував навести на літопис розмову ще раз, Чорний бликнув очима, аж сипонули іскри, роздратувався, й так гребонув веслом, що трохи не перекинув човна. А Олегові почувалося, неначе втратив щось власне, велике, дуже дороге.
Вдома Василь Гордійович похмуро порався по господарству, годував кролів у клітках, курей, залізним товкачем товк у мідній, зі снарядної гільзи, ступці грубо покришене тютюнове коріння, потім у двір несміливо, з винуватою усмішкою на білобровому, з сіточкою зморщок обличчі зайшла жінка, сусідка, тримала під пахвою сапу:
— Пробачте мені, Гордійовичу, обридла я вам уже як гірка редька, лізу й лізу...
— Сапа?
— Еге ж, струхло сапильно зовсім, випадає гвіздок.
— Зробимо. А друга?
— Ще гірша.
— Неси й ту.— І попробував пальцем лезо.— А тупі, як...— оглянувся на Олега й не доказав.
Вистругав двоє сапильн, понабивав сапи, понагострював їх терпугом:
— Бери, Марусю, канай п’ятирічку за чотири.
— Чим я тобі, Гордійовичу, віддячу,— заквилила.
— Ге! На тім світі угольками. Тіко чи будемо разом. Я — в пеклі, а ти — в раю. Безпремінно в раю... Може, впустиш у щілинку в паркані? — підморгнув гострою бровою.
— Довели людей,— сказав, коли Маруся зачинила за собою хвіртку.— Троє дітей годує сапою для першої в світі держави... Чоловік настругав перед війною, і самого застругало на ній же. П’ятдесяти немає — старезна баба. Інша б повісилася або скурвилася... А вона од ранку до вечора раком то в полі, то на своєму городі. Не знаю, з кого малювати святих... Якби я вмів...
— А чого ж... Ви вмієте...
— А що? Не зовсім... того?..— засвітив, неначе хлопчик, очима Чорний.
— Пристойно. Не Рєпін, звичайно... А щось е... Ви ж самоучка?
— А де б же я вчився і хто б мене вчив... От тільки фарб немає і дістати ніде.
— Я пришлю з Києва,— пообіцяв Олег.
Напівсухий осокір біля колодязя діловито обстукував зелений дятел — жовна, під стріхою галасували стрижі. Швидкі, неначе блискавки, вони виривалися звідкілясь із-за кущів, пурхали в гнізда, за мить кудись летіли знову.
— Дружні, зарази,— сказав Чорний.— Оце вони тут, поки молоді стануть на крило. А тоді подаються до річки і живуть там у норах. Вернуться аж весною. Треба й собі зробить заступильно... А то... оддай жінку дяді, а сам...— і застукотів сокирою.
Наступного дня Олег вибирався у Холодний Яр.
— Ти там того, не шастай по тих бескеттях,— напучував Василь Гордійович.— Яр справді холодний. Місяць тому одного інтересанта зрізали автоматною чергою.
— Кого, за віщо? — сполотнів Олег.
— А хто його знає кого і за що... В тих ярах і в громадянську війну, і в цю, і партизани, і банди... та їх і не розбереш, де ті, а де ті, тут така, брат, історія. Романи писати. І любов, і смертовбивство, і грабунки. Мать, сама земля така — плодить непокору. Сто п’ятдесят кілометрів ярів. У деякі глянеш, а там і вдень туман клубочить. Яри знамениті. Сотні могил скіфських, ніхто про них не знає — лісом поросли. Колись туди Дніпро підходив, перед війною знайшли в озері днище дерев’яного корабля. Ходи підземні хтозна на скільки кілометрів. Ніхто туди не лазив... Ти походи біля церкви і вертайся.
...Олег оглянув церкву — зветшалу й обшарпану, минулого віку, ножі святили не в ній, погомонів з бабусею, яка на вгороді за церквою полола картоплю, але вона нічого не знала, тільки показала дорогу на Жаботин, "там у кінці стоїть дуб Залізняків, він найвищий", і Олег, долаючи страх, і чомусь трохи в спротив Василю Гордійо-вичу, його лякам — самомуштрою, переконуванням, що він "не ніщо", "не смерд поганий", займається давно,— пішов лісовою дорогою, й постояв біля Залізнякового дуба, кремезного, на горі — підносився над усім лісом,— там був гайдамацький склик (десь читав), там гайдамаки гуляли, дивилися вночі звідти на долину, на Жаботин, на дальні села, де блимали вогники, манили їх, кликали до ласкавих жіночих рук, до дітей, а вони не могли піти туди, гибіли в лісі,— таке гибіння завжди породжує лють до тих, хто в теплих хатах, за гарячим борщем, і часто падає вона на них безпричинно,— іншою дорогою пройшов ще в один кінець лісу й теж поглянув на долину, і там лежало село, й ставки, і косарі в полотняних сорочках косили траву понад ставом. Кремезні, столітні, двохсотлітні дуби стояли скрізь по згір’ї, важкі, похмурі, вони пам’ятали гайдамаків і інших борців за народну долю й неволю, бандитів-прибишів, ховали таємниці в зелених шатрищах та по чорних дуплах, туркотіла
горлиця — її туркотіння, либонь,— наймирніший згук на землі.
Олег пізно втямив, що над лісом заходить на грозу, що всі птахи давно вмовкли і поховалися, що дуби глибше понасовували зелені шапки, що вітер підсвистує тонко і в’їдливо, й біг по дорозі в сірій імлі під гуркіт грому, під стукіт дощових крапель по листі. А тоді розчахнулося небо, аж затремтіли дуби,— й крізь розколоте небесне днище потоками ринула вода, а великі градини розстрілювали листя дубів, але Олег уже був у церкві й стріпувався по-собачому.