Синьйор Петрушка записав у протокол:
"Обвинувачений знепритомнів від сорому".
Потім іще раз висякався у картату хустку і згорнув книгу. Допит був закінчений.
РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ
Про те, як мимоволі синьйор Горох урятував життя Помідорові
Коли синьйор Горох отямився, навколо була цілковита темрява, і він подумав, що його вже, певно, повісили.
"Я помер, — думав він, — і тепер, напевне, у пеклі. Дивно тільки, що тут так мало вогню. Власне, його зовсім немає. Оце дивно: пекло — і без пекельного вогню!"
В цю мить у замку камери заскрипів ключ. Горох причаївся в кутку, бо тікати все одно було нікуди. Він перелякано дивився, як відчиняються двері, і чекав, що зараз увійде кат із солдатами Лимончиками.
Лимончики справді увійшли, але з ними замість ката був… Хто б ви думали? Синьйор Помідор власною персоною, зв'язаний по руках і ногах.
Синьйор Горох скочив на рівні ноги і мало не кинувся на Помідора з кулаками, та схаменувся.
"Що ж це я роблю?! Тепер він такий самий в'язень, як і я", — подумав Горох. І хоча не відчував ніякої симпатії до свого недавнього хазяїна, чемно запитав:
— То вас також заарештували?
— Заарештували? Скажіть краще, що мене засудили на смерть. Мене повісять завтра на світанку, відразу ж після вас. Та ви, мабуть, і не знаєте, що ми знаходимося у камері смертників!
Горох не міг отямитися від здивування.
— Принц Лимон страшенно розгнівався, що йому не вдалося розплутати ці таємниці,— вів далі Помідор. — Так що він придумав! Звинуватив мене перед графинями як призвідника всієї цієї змови. І виніс вирок: повісити.
Синьйор Горох не знав — радіти йому чи співчувати Помідорові.
Нарешті сказав:
— Ну що ж, не журіться, синьйоре Помідоре! Разом помирати будемо.
— Мала втіха, — озвався Помідор. — Та хоч ми й помремо, все-таки дозвольте мені вибачитися перед вами за те, що я мало дбав про вас під час допиту. Ви самі розумієте, що тоді вирішувалася і моя доля.
— Ах, що було — минуло. Не треба згадувати, — чемно сказав синьйор Горох. — Тепер ми — товариші по нещастю. То будемо краще допомагати один одному.
— Я цілком з вами згоден, — полегшено зітхнув Помідор. — І я дуже радий з того, що ви зовсім не злопам'ятна людина.
Він одразу повеселішав, дістав з кишені шматок солодкого пирога і по-братньому поділився з синьйором Горохом. Горох очам своїм не вірив, що Помідор так розщедрився.
— На жаль, оце і все, що мені залишили, — сказав Помідор, сумно похитуючи головою.
— Отака в світі правда! Вчора ви були справжнім володарем замку, а сьогодні ви в'язень!
Помідор мовчки жував пирога.
— А знаєте, — раптом сказав він, — мені навіть подобається, як пожартував зі мною отой шибеник Цибуліно. Добре подумавши, я зрозумів, що він просто непосидющий хлопчина і зробив це від щирого серця, з бажання допомогти бідним людям.
— Можливо, — згодився Горох.
— Шкода, що невідомо, де тепер ці люди, які втекли з тюрми, — просторікував Помідор. — Тепер я залюбки зробив би для них щось хороше.
— Що ж ви зробили б тепер, коли самі перебуваєте у в'язниці?
— Ваша правда. Та я й не знаю, де вони.
— І я не знаю, — признався Горох.
Від привітності Помідора язик у адвоката почав потроху розв'язуватися, і він додав:
— Знаю тільки одне: місце, де вони сховали хатину кума Гарбуза.
Коли Помідор почув ці слова, у нього з радощів аж серце тьохнуло.
"Ану, Помідоре, прислухайся уважно до того, що говоритиме цей дурень, — сказав він сам собі. — Можливо, в тебе ще є надія на порятунок…"
— Справді, знаєте? — запитав він у адвоката.
— Авжеж, знаю. Тільки нікому не скажу. Бачите, я не хочу більш кривдити цих бідних людей.
— О, ці почуття роблять вам честь, синьйоре адвокат! Я б теж нікому не сказав. Я не хотів би, щоб через мене з цими бідолашними знедоленими людьми сталось якесь нове лихо!
— Коли так, — сказав синьйор Горох, — то я радий потиснути вашу руку.
Синьйор Помідор простяг руку, і синьйор Горох довго її тиснув.
Адвокат зовсім розчулився, йому закортіло поговорити з Помідором від усього серця.
— Повірите, — легковажно признався він, — вони сховали хатину біля самісінького замку. Так близько, що нам і на думку не спало б там шукати.
— Де ж саме вони її сховали? — ніби ненароком запитав Помідор.
— Тепер я вже можу вам про це сказати, — гірко усміхнувся синьйор Горох. — Все одно завтра ми з вами загинемо, і цю таємницю разом з нами сховає могила.
— І правда. Ви ж знаєте, що завтра на світанку обох нас стратять.
Тут синьйор Горох ще ближче присунувся до товариша по тюрмі і тихенько прошепотів йому на вухо, що хатину кума Гарбуза сховано недалеко звідси, в лісі, і доглядає її кум Суниця.
Помідор вислухав до кінця, палко потиснув Горохові руку і скрикнув:
— Дорогий мій друже! Я вам безмежно вдячний за те, що ви довірили мені цю важливу звістку. Цим ви рятуєте мені життя!
— Я рятую вам життя? Та ви жартуєте!
— Анітрохи! — гукнув Помідор і схопився на ноги. Він кинувся до дверей і почав щосили гатити в них кулаками, доки прибігли Лимончики.
— Негайно ведіть мене до принца Лимона! — наказав синьйор Помідор, як завжди, владним тоном. — Я повинен доповісти— йому про надзвичайно важливу справу!
І справді, Помідор розповів принцу про все. Принц страшенно зрадів. І вони вирішили, що завтра вранці, зразу ж після страти Гороха, підуть до лісу, щоб захопити хатину кума Гарбуза.
РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ
Як синьйор Горох сходив на ешафот
На сільському майдані вже стояла шибениця, під нею дощаний поміст, а в помості була ляда. Коли кат натискував кнопку, ляда відчинялася вниз. Туди і мав провалитися синьйор Горох, коли його повісять.
Його хотіли вже вести на страту, а він всіляко намагався виграти час. Спочатку заявив, що хоче поголити бороду, потім захотів помити голову, а потім йому заманулося зрізати нігті на ногах, бо вони, мовляв, дуже відросли.
Кат не хотів чекати і лаявся, але, за звичаєм, останню волю смертника необхідно було виконувати. Довелося посилати по ножиці.
Не менше двох годин зрізував нігті синьйор Горох. Та нарешті змушений був скоритися і піти на майдан.
Коли він уже сходив на поміст, його раптом охопив жах, — то оце зараз він має померти? Такий маленький, товстенький, зелененький, з такою чисто вимитою головою і обстриженими нігтями — він усе-таки має померти!