— Іншим разом буде запізно,— сказала Лисиця.
— Чому?
— Тому що це поле купив один великий пан, і завтра там уже нікому не дозволять сіяти гроші.
— А далеко звідси до Чарівного поля?
— Кілометрів зо два. Ходімо з нами, і за півгодини ми будемо там. Швиденько посієш свої гроші і через кілька хвилин збереш урожай —дві тисячі монет і повернешся сюди ввечері з повними кишенями золота. То підеш з нами?
Піноккіо завагався, бо згадав добру Фею, старенького Джеппетто і остороги Цвіркуна-балакуна. Але зрештою вчинив так, як І всі нерозумні і недобрі діти: уперто трусонув головою і сказав Лисиці й Котові:
— Гаразд! Я йду з вами!
І вони рушили в дорогу.
Вони йшли вже півдня, коли побачили перед собою місто, яке називалося Дуриелови. На міських вулицях бродили зграї облізлих собак, які позіхали від голоду, отари стрижених овечок, що тремтіли від холоду, табуни курей і півнів без гребінців і сережок, вони канючили у перехожих кукурудзяні зерна; тут лежали великі метелики, які не могли літати, бо продали свої прегарні кольорові крильця, тупцяли, соромлячись показатися на люди, павичі без хвостів; голі-голісінькі фазани тихенько ходили туди-сюди, оплакуючи свої блискучі золоті й срібні пера, загублені назавжди.
Серед натовпу цих жебраків і нещасних час від часу проїжджали пишні карети, а в них сиділи то лисиці, то злодійкуваті сороки, то якісь хижі птахи.
— А де ж Чарівне поле?
— За кілька кроків звідси.
Пройшовши містом, вони опинилися на звичайнісінькому полі, схожому на всі інші поля.
— Ось ми й прийшли,— сказала Лисиця.—Тепер нахились до землі, вигреби руками неглибоку ямку і кинь туди золоті монети..
ПІноккіо послухався: вигріб ямку, поклав туди чотири золоті, які в нього залишилися, і загорнув їх землею.
— А тепер,— сказала Лисиця,— піди до рову — це недалеко звідси,—набери відро води і полий землю там, де посіяв монети.
Піноккіо пішов до рову, зняв з ноги черевик — відра ж у нього не було,— набрав води і полив те місце, де лежали його монети.
Потім спитав:
— Що ще робити?
— Нічого,—відповіла Лисиця.—Тепер ми собі підемо. Ти повернешся за двадцять хвилин і знайдеш тут деревце, гілки на ньому аж гнутимуться від золотих монет.
Бідний хлопчик мало не збожеволів від радості, він тисячу разів подякував Лисиці та Котові І пообіцяв їм щедрий подарунок.
— Не треба нам ніяких подарунків,— відповіли шахраї.— Досить нам і того, що ми тебе навчили, як розбагатіти не дуже натужуючись. Це нас так тішить.
По цих словах вони попрощалися з Піноккіо, побажали йому щедрого врожаю і пішли собі.
XIX. У ПІНОККІО КРАДУТЬ ЗОЛОТІ МОНЕТИ, І ЗА ЦЕ ЙОГО САДЯТЬ НА ЧОТИРИ МІСЯЦІ ДО В'ЯЗНИЦІ
Повернувшись у місто, дерев'яний хлопчик почав лічити хвилину за хвилиною і коли йому здалося, що час уже наспів, подався до Чарівного поля.
Він поспішав, серце його билося все дужче й дужче — тік-так, тік-так, як великий годинник, що поспішає. В голові його роїлися веселі думки: "А що, як замість тисячі монет я знайду на дереві дві тисячі? А.може, замість двох тисяч, буде п'ять тисяч? А що, як замість п'яти тисяч — сто тисяч? Ой, яким великим багачем стану я тоді! Куплю собі пишний палац, тисячу дерев'яних коників і тисячу стаєнь, щоб розважатись досхочу, а ще погрібець з солодкими напоями і шафу, повну солодощів: варення, тортів, булочок, солодкого мигдалю та вафель з кремом".
Отак, солодко мріючи, Піноккіо дійшов до поля і зупинився подивитися, чи не видно дерева з золотими монетами. Ллє не побачив нічого. Пройшов ще сто кроків, і там нічого. Зайшов на поле, підступив до того місця, де закопав свої гроші,— теж нічого. Хлопчик замислився і, забувши всі правила пристойності, витяг руку з кишені й довго шкріб собі потилицю. В цю мить почувся чийсь гучний сміх, і, оглянувшись, малий побачив над собою на дереві великого Папугу, який чистив дзьобом своє ріденьке пір'ячко.
— Чого смієшся? — сердито спитав Піноккіо.
— Того, що, коли чистив пір'я, полоскотав сам себе під —крилом.
Дерев'яний хлопчик нічого не відповів. Пішов до рову, знову набрав води в черевик і почав поливати землю, якою були присипані золоті монети. Тут він знову почув сміх, ще нахабніший, ніж перед тим.
— Послухай,— розгнівався Піноккіо,— можеш ти мені, нарешті, пояснити, клятий Папуго, що має означати твій сміх?
— Я сміюся з тих йолопів, які вірять усяким дурницям І дають щахраям обдурювати' себе.
— Ти, може, маєш на увазі мене?
— Так, я маю на увазі тебе, нещасний Піноккіо. Ти такий дурний, що повірив, ніби гроші можна сіяти і збирати на грядках, як огірки і гарбузи. Я теж колись повірив і ось лишився майже без пір'я. Тепер я переконався, на жаль, запізно, що чесно гр'оші можна заробити тільки власними руками й головою.
— Я тебе не розумію,— мовив дерев'яний хлопчик. Його вже брав страх.
— Ну що ж, поясню тобі докладніше,— сказав Папуга.— Отож знай, що коли ти подався до міста, Лисиця з Котом повернулися, забрали золоті монети і чкурнули щодуху геть. Спробуй їх тепер наздогнати.
Піноккіо роззявив рота від подиву і, не ймучи віри Папузі, заходився руками розгрібати мокру землю. Гріб, гріб, гріб і вигріб таку глибоченну яму, що туди міг сховатися цілий ожеред соломи, але грошима там і не пахло. З розпачу він побіг до міста й подався зразу до судді поскаржитися на двох шахраїв, що його обікрали.
Суддею була стара мавпа з породи горил. її всі шанували за похилий вік і сиву бороду. Але' найбільшу повагу до судді-мавпи викликали її золоті окуляри без скелець. Вона ніколи не знімала їх, кажучи, що в неї дуже слабкий зір.
Піноккіо докладно розповів судді, як його обдурили, назвав імена; прізвища й особливі .прикмети шахраїв і попросив учинити правий суд.
Суддя слухав дуже уважно і співчутливо. Коли дерев'яний хлопчик скінчив свою розповідь, мавпа подзвонила в дзвіночок. Негайно з'явилися два сторожові пси в жандармських мундирах.
Суддя показав жандармам на Піноккіо:
— У цього бідолахи вкрали чотири золотих монети,— сказав він.— Схопіть його і зараз же відведіть у в'язницю.
Бідолаха, почувши такий несподіваний вирок, отетерів, хотів був протестувати, але жандарми швиденько заткнули йому рота і повели до в'язниці. Там він просидів би чотири місяці, чотири довгих-До'вгих місяці або ще й довше, якби не щасливий випадок. Річ у тому, що молодий імператор, який правив Дурнеловами, здобув велику перемогу над своїми ворогами і влаштував з цієї нагоди пишне свято з ілюмінацією, фейєрверком, кінними змаганнями і велосипедними перегонами.