— Чудово! Неповторно! Чарівно! — висловлювали своє захоплення коротульки.
— Любий мій, ви не могли б і мене намалювати в синьому платті? — звернулася Квітонька до Тюбика.
— Як же в синьому, коли на вас зелене плаття? — здивувався Тюбик.
— Ну, любий, вам же однаково. Плаття зелене, а ви малюйте синє. Я одягла б синє плаття, коли б знала, що Синьоочка так гарно вийде в синьому.
— Ну гаразд, — погодився Тюбик.
— І очі мені, будь ласка, зробіть сині.
— Але ж у вас очі карі, — заперечив Тюбик.
— Ну, любий, хіба вам важко? Якщо ви можете замість зеленого плаття зробити синє, то чому замість карих очей не можна зробити сині?
— Тут є різниця, — відповів Тюбик. — Якщо ви захочете, то можете одягти синє плаття, а очі при всьому бажанні не вставите сині.
— Он як! Ну, тоді, будь ласка, малюйте карі, тільки зробіть великі.
— У вас і так дуже великі очі.
— Ну, трошечки! Я хочу, щоб були ще більші. І вії зробіть довгі.
— Гаразд.
— І волосся зробіть золотаве. В мене ж воно майже золотаве, — благала Квітонька.
— Це можна, — погодився Тюбик.
Він почав малювати поетесу, а вона без перестанку підбігала до портрета й кричала:
— Очі трошечки збільшіть! Ще, ще, ще! Вії додайте! Трошечки рота зменшіть… Ще, ще!
Кінчилось тим, що очі на портреті вийшли величезні, яких зовсім не буває, ротик, як горошинка, волосся наче з чистого золота, і весь портрет був дуже мало схожий. Але поетесі він дуже сподобався, і вона казала, що кращого портрета їй і не треба.
Розділ двадцять перший
ПОВЕРНЕННЯ ГВИНТИКА Й ШПУНТИКА
Як тільки Квітонька зійшла вниз, любовно тримаючи в руках свій портрет, її одразу обступили малючки. Всі казали, що такого портрета вони ще не бачили, що він набагато кращий за портрети Синьоочки й Сніжинки, от тільки із схожістю не все гаразд.
— Дурненькі, — відповідала Квітонька. — Що для вас важливіше — краса чи схожість?
— Звичайно, краса, — сказали всі.
В цей час у кімнату, захекавшись, убігли Ластівонька й Киценька.
— Ой, яке нещастя! — закричали вони. — Ой, ми непритомніємо!
— Що трапилося? — злякалися всі.
— Ми сьогодні пішли в лікарню, — почала розказувати Ластівонька.
— … щоб забрати на квартиру малюків, яких повинні виписати, — підхопила Киценька.
— … але Медуниця сказала, що малюки вже виписались, — перебила Ластівонька.
— … тоді ми стали просити, щоб нам дали інших малюків, — знову підхопила Киценька й заговорила швидко-швидко, щоб Ластівонька не перебила — Тоді Медуниця дала нам Якосьбудька й Поспішайка, ми вивели їх на вулицю, а вони втекли від нас і вилізли на дерево.
— Вони бояться, що ми будемо їх виховувати, розумієте? — швидко вставила Ластівонька.
— Дуже нам потрібно виховувати таких! — скорчила презирливу гримасу Киценька.
— А де вони тепер? — спитала озираючись Синьоочка.
— Сидять на дереві, — сказала Ластівонька. — Вени ще почнуть там яблука рвати!..
— Ану, ходімо подивимось, — запропонувала Сніжинка.
Якосьбудько й Поспішайко сиділи на гілляці яблуні і справді хотіли зірвати яблуко. Вони крутили його, намагаючись обламати хвостик. Раптом малюки побачили малючок, що зупинилися на вулиці й з цікавістю поглядали на них. Помітивши таку увагу малючок, Якосьбудько й Поспішайко стали ще завзятіше відкручувати яблуко. Якосьбудько навіть пробував зубами перегризти хвостик.
— У, жодного яблука ще не зірвали! — крикнула Синьоочка.
— А ти мовчи, синьоока! Думаєш, їх легко рвати? — огризнувся Якосьбудько.
— А якщо вам пилку дати, легше буде?
— Сказала! Ти нам подай тільки пилку, — відповів Поспішайко.
Синьоочка побігла в сусідній будинок і принесла Поспішайкові пилку. За хвилину хвостик був перепиляний, і яблуко полетіло на землю. Синьоочка закричала:
— Ану, малючки, давайте збирати яблука! Малюки вирішили допомогти нам.
Кілька малюнок підбігли до яблука і, штовхаючи його поперед себе, покотили в найближчий двір.
У Зеленому місті під кожним будинком був підвал для зберігання фруктів і овочів. Малюнки підкотили яблуко до будинку, відчинили двері, що були нарівні з землею, і вкотили в ці двері яблуко. За дверима були дощані містки, по яких яблуко само покотилось у підвал. Малючки знову побігли до яблуні, а назустріч інші малючки котили нове яблуко.
Робота закипіла. Прибігла Дзига. Вона взяла десь пилку, одягнула замість плаття штани, які одягала, коли йшла грати у волейбол, і теж полізла на дерево. Побачивши у неї в руках пилку, Якосьбудько сказав:
— Гей, ти! Ану віддай пилку. Ти не вмієш.
— Один ти вмієш! — задерикувато відповіла Дзига.
Вона вмостилась на гілляці і, закусивши губку, почала підрізати хвостик яблука. Якосьбудько із заздрістю поглядав на неї. Потім сказав:
— Давай разом працювати. Спочатку ти попиляй, а я відпочину, потім я пилятиму, а ти відпочиватимеш.
— Гаразд, — погодилась Дзига.
У цей час прибігли малючки з того будинку, де був гараж, і тут же розлетілася звістка про зникнення Гвинтика й Шпунтика. Малючки розповідали, що Гвинтик і Шпунтик ще вдосвіта пішли в Зміївку й досі не повернулися.
— От бачите, — защебетала Ластівонька, — а хіба я не казала! Скоро всі малюки повтікають у Зміївку. Вони не захочуть у нашому місті жити.
— Ну й хай тікають, — сказала Синьоочка. — Ми нікого силувати не збираємось.
Розмов про підступний вчинок Гвинтика й Шпунтика вистачило до самого вечора. Ластівонька й Киценька злорадно посміювалась і, здавалося, навіть були раді втечі малюків.
Коли надія на повернення Гвинтика й Шпунтика зовсім пропала, на околиці з'явилася машина. Вона з шумом і гуркотом промчала вулицею. Малючки кинули роботу й побігли за нею. Киценька й Ластівонька бігли попереду і кричали:
— Гвинтик і Шпунтик вернулися! Гвинтик і Шпунтик вернулися! — Потім вони зупинились і сказали: — Тихше! Не треба бігти за машиною. Ми можемо подати малюкам поганий приклад.
Коли малючки прибігли до гаража, то побачили, що, крім Гвинтика й Шпунтика, приїхав Бублик.
— А це хто? — спитала обурена Киценька. — Це, здається, зміївський Бублик? Ви чого, Бублику, приїхали? Ми вас не запрошували!
— Подумаєш! — відповів Бублик. — Потрібно мені ваше запрошення!
— От вам і "подумаєш"! — обізвалась Ластівонька. — Ми до вас не ходимо, і ви до нас не ходіть.