Цей продаж наробив великого шелесту в цілому місті; багато хто висловлювався рішуче проти, казали, що то ганьба — розлучати в такий спосіб матір із дітьми. Взагалі це дуже пошкодило обом пройдисвітам; проте старий телепень робив по-своєму, незважаючи на всі протести герцога, а герцог, скажу я вам, почував себе вельми кепсько.
Наступного дня мав відбутися аукціон. Уранці, коли вже добре розвиднілось, король із герцогом піднялися до мене на горище й розбуркали мене, і я по виразу їхніх облич відразу ж збагнув — щось трапилося. Король запитав:
— Ти був у моїй кімнаті позавчора вночі?
— Ні, ваша величність.— Я завжди звертався до нього так, коли не було нікого з чужих.
— А вчора вдень чи вночі заходив?
— Ні, ваша величність.
— Кажи по щирості — не смій брехати!
— Я ж по щирості кажу, ваша величність, як світ світом — правда. Відтоді, як міс Мері Джейн розвела вас із герцогом по кімнатах, я до них і на крок не наближався.
Тут втрутився герцог:
— То, може, ти помітив, як хтось інший туди заходив?
— Ні, ваша світлість, я такого щось не пригадую.
— А може, подумаєш, то й пригадаєш?
Розкинувши розумом, я побачив, що випадає добра нагода спекатися клопоту, та й кажу:
— Еге ж, еге ж... Я таки бачив, як негри туди заходили кілька разів.
Вони аж підскочили обидва, а тоді витріщилися один на одного, буцімто і сном і духом такого не припускали, а потім ніби саме на це й сподівалися. Герцог запитав:
— Як, усі гуртом?
— Ні, не всі відразу... цебто я не бачив, щоб вони всі виходили звідти, за винятком, може, одного разу.
— Сто чортів! Коли ж це трапилося?
— Це сталося саме того дня, коли був похорон. Уранці. І то не дуже рано, бо я заспав. Тільки-но я почав спускатися сходами вниз — зирк, аж негри ото з кімнати й виходять.
— Ну, далі, далі! Що ж вони робили? Як поводились?
— Та нічого не робили. Нічого незвичного я не помітив. Вони вийшли звідти навшпиньках; певно, заходили прибрати в кімнаті вашої величності абощо, думаючи, що ви вже встали; але побачивши, що ви ще не встали, вийшли з вашої кімнати, щоб, бува, не розбудити вас.
— Хай їм біс!.. От тобі й маєш!..— не втримався король; і обидва принишкли й виглядали розгублено та не дуже розумно. Якусь хвильку стояли вони задумано й чухали собі голову, а тоді герцог засміявся якось хрипко та й каже:
— А як усе розіграли! Неперевершено! Вдали, ніби їм прикро звідси їхати! А я й повірив, що їм і справді прикро, й ви також повірили, та й усі інші. Не кажіть мені після цього, що неграм бракує акторського таланту. Таку тут розвели комедію, що, здається, хоч кого пошили б у дурні. Я особисто вважаю тепер, що ті негри — то ціле багатство. Якби я мав капітал та свій театр, то кращих акторів і не шукав би, а тут ми, з великого розуму, продали їх за дурні гроші. А втім, що я кажу! І грошей же тих катма! Слухайте, ви, а де ж чек?
— В банку — до виплати. А де ж він має бути?
— Ну, тоді все гаразд, дяка богові.
А я прикинувсь, що мені ніяково, та й питаю несміливо:
— Хіба щось скоїлося?
Тут король як гримне на мене:
— Не твоє діло! Держи язика за зубами та дбай про свої справи, коли вони в тебе є. І затям собі це, поки ти в цьому місті сидиш,— чуєш?
А тоді герцогові:
— Нічого не вдієш — дали себе обкрутити, то мусимо мовчати!
Коли вони спускалися драбиною, герцог знову засміявся:
— І продали швидко, і кишеням не важко! Ото зиск, нічого сказати!
Король вишкірився на нього:
— Ніби я гірше хотів, продаючи їх так швидко! І коли зиск малий, чи то збиток великий, ще й у кишенях вітер гуляє, то стільки моєї в тому вини, скільки й вашої.
— Еге ж, стільки... Коли б мене були послухалися, то негри лишилися б тут, а за нами й слід простиг би!
Король відлайнувся задля годиться, а тоді, щоб зігнати злість на комусь, за мене взявся. Почав він мене шпетити за те, що я не сповістив його вчасно, як помітив тих негрів, коли вони з його кімнати кралися, казав, що й найдурніша макітра збагнула б, що за тим щось криється. А потім почав і себе картати: казав, що йому не треба було схоплюватися з ліжка вдосвіта, а полежати б іще та відпочити, як усі люди, і хай його чортяка візьме, якщо він іще коли вчинить таку дурницю. Вони пішли собі геть, докоряючи один одному; а я страшенно зрадів, що пощастило звернути все на негрів, та ще й не заподіявши їм найменшої шкоди.
Розділ XXVIII
Тим часом надійшла вже пора вставати. Я зліз із горища й почав був спускатися сходами; але, проходячи повз дівчачу кімнату, побачив, що двері там відчинені, а Мері Джейн сидить перед своїм старим саквояжем і пакує речі — очевидячки, збирається їхати до Англії. Але в ту хвилину вона нічого не пакувала,— на колінах у неї лежала зібгана сукенка, а Мері Джейн, затуливши обличчя руками, плакала. Мене живий жаль узяв, як я це побачив; та й кожного на моєму місці узяв би. Я увійшов до покою та й кажу:
— Міс Мері Джейн, ви не можете байдуже на чуже горе дивитися, я теж часом не можу. Скажіть мені, чого ви так побиваєтесь?
І вона сказала. Це все через тих негрів — так я й думав. Вона казала, що подорож до Англії втратила тепер для неї майже всю свою принадність; вона собі там місця не знайде, пам՚ятаючи, що матір навіки з дітьми розлучили; а тоді ще дужче заплакала, сплеснула руками й промовила:
— Ой лишенько тяжке! Подумати тільки, що вони ніколи більше одне з одним не побачаться!
— Побачаться, не пізніш як за два тижні побачаться,— я знаю те напевне! — скрикнув я.
Маєш! І незчувся я, а ті слова вже злетіли мені з уст. Та не встиг я й оком змигнути, як вона охопила мою шию руками й почала просити, щоб я проказав те ще раз, і ще раз, і ще раз!
Тут я зміркував, що зопалу бевкнув язиком зайвого і через те скочив на слизьке. Я попросив у неї дозволу трохи подумати; а вона тим часом аж горить з нетерплячки — сидить переді мною така збуджена та гарна й така радісна та вдоволена, як людина, що їй тільки-но зуба видерли. Тож і почав я з усіх боків моє власне становище обмірковувати, та й кажу сам до себе: по-моєму, людина, яка дозволить собі сказати правду, коли її в тісний кут загнали, страшенно ризикує; проте зі мною ще такого не траплялося, тож сказати напевне, так воно чи не так, я не можу,— хто його зна! А все-таки мені так здається; а тут саме на таке заноситься, що цим разом, їй-богу, краще, та й безпечніше, сказати правду, аніж збрехати. Принаймні я на вус собі це намотаю, а потім колись обміркую на дозвіллі, бо все це таки справді дивно-предивно. Я такого ніколи не чув і не бачив. Ну, думаю, що буде, те й буде,— спробую я сказати правду, хоч це однаковісінько, що сісти на бочку з порохом та, підпаливши ґнота, чекати, що з того вийде. І я запитав: