В одному з ставків води було зовсім мало, і я зрозумів, що це той зимувальний ставок, який ми будемо сьогодні розвантажувати, з нього спускають воду.
Я згадав про хворобу коропів.
— Друзі,— звернувся я до котів.— як у вас тут вважають — краснуха заразлива для нас?
— А ти спробуй поцупити рибину, то й узнаєш! — знову грубо відповів старий.
— Навіщо цупити? Хіба вам не дають їсти риби? — з підкресленою ввічливістю промовив я.
— Глянь на нього! — зухвало підморгнув старий кіт до молодого.
Я ледве стримався, щоб не сказати йому гостре слово, і звернувся до молодого котика.
— Може, ви поінформуєте мене про краснуху?
— На жаль, я нічого не знаю,— сказав той.— Я чув, що минулого літа було багато хворої риби, але я тоді був зовсім ще маленький. А як я можу розповісти про то, про що я знаю лише з переказів?
— Це дуже похвально, що ви так суворо і вимогливо ставитесь до своїх слів, але все ж, що ви чули про краснуху?
— Я знаю,— сказав котик,— що одного дуже поважного кота знайшли мертвим, але ніхто не відає, чи він умер, наївшись хворої риби, чи його просто вбили за те, що він поцупив рибину...
— А ти перевір на собі,— саркастично промовив рябий кіт.— Потягни рибину, і ми конче дізнаємося, від чого ти вмреш... Ха-ха-ха!
— Але ж хвору рибу викидають геть!
Та старий грубіян навіть не відповів мені, а лише презирливо позіхнув.
Тим часом прокинулись наші, і я зліз з даху. Підійшла професорова "Волга", я сів у машину, і ми поїхали до ставка.
Хоч як я не люблю води, але не міг не милуватись, коли ми вузенькими гребельками проїжджали поміж ставками. Не спускаючи очей, дивився я на тьмяне срібло води, на якій не було жодної зморшечки. Тільки коли скидалася рибина, по воді розбігалися повільні кола, що все ширшали й ширшали, аж поки не завмирали, і тоді дзеркало ставка знову застигало непорушно.
Ми спинилися саме біля того ставочка, що я його бачив з даху. Вода в ньому лишилася тільки в канаві, викопаній по краях. Такі канави зроблені тут в усіх ставках: коли спускають воду, сюди збирається вся риба, і тут її легко ловлять.
На березі стояло кілька чоловіків у брезентових комбінезонах і в довгих гумових чоботях з волоком у руках. Серед них я пізнав і нашого Петровича. Тут же стояли плетені корзини, брезентові ящики, залізні відра, дерев’яні шаплики, столик з аптечним приладдям, а трохи далі — автоцистерна з написом "Живорибна".
Всі — і я, і професор, і директор рибгоспу,— явно хвилювались. Професор голосно видихав повітря, директор тривожно поглядав на канаву, я — нервово облизувався.
— Будемо починати? — спитав чоловік у комбінезоні — симпатичний дядько з довгими козацькими вусами, який теж, видно, хвилювався.
Професор запитливо глянув на директора.
— Все готово,— промовив той і з острахом метнув погляд на канаву.— Починайте, Федоре Тарасовичу...
Дядько з козацькими вусами кивнув Петровичу і ще двом робітникам, і вони полізли з волоком у канаву. Коли вони протягли метрів з півсотні, директор рибгоспу, якого професор звав просто Кость (дружина, мабуть, для того, щоб піднімати його. авторитет, величала Костянтин Іванович), наказав витягати.
Всі, хто був на березі, застигли в напруженому чеканні, тільки я бігав то туди, то сюди, не маючи сили стримати хвилювання. Ось витягли на берег крила волока, показався з води куль, що напнувся, паче надутий. Федір Тарасович підтяг низ неводка, щоб риба не пройшла попід ним, і, взявши велику підсаку, занурив її в каламутну воду. Він зразу витяг її, і всі ахнули.
Але ахнули не тому, що підсака була повна риби. Ні, цього сподівалися. Ахнули, бо риба в підсаці була криваво-червона.
Професор взяв у руки рибину, вкриту виразками і червоними плямами.
— Краснуха! — сказав він.— Звичайнісінька краснуха...
Всі мовчали.
Костянтин Іванович опам’ятався перший. Він скорботно зітхнув і звелів вибирати рибу з невода. Вусатий рибалка раз за разом черпав підсакою, а решта робітників відокремлювала здорову рибу від хворої, розподіляла її за розміром. Майже половина риби була хвора. Час від часу чулися зітхання професора, директора, вусатого рибалки, дружини Костянтина Івановича і навіть Петровича.
Я поїхав сьогодні не поснідавши, і мушу признатися, в мене текла слина навіть тоді, коли я дивився на хвору рибу. Я все ждав, що хто-небудь згадає про мене, але всі, засмучені лихом, що насунулось на ставки, не звертали на мене ніякої уваги. Нарешті я не витримав. Коли Іван Іванович взяв у руки величезного коропа, спотвореного виразками і червоними пухлинами, голод так затьмарив мені свідомість, що я крикнув.
— Дайте його мені! Я з’їм!
— Тпру-тмрус! — в ту ж мить вилаявся Петрович і замірився на мене мокрою ганчіркою.
— Хам! — відпарирував я, не приховуючи зневаги до нього.
— Дайте йому коропчука, Петровичу,— промовив професор, не спускаючи очей з хворого велетня.
Тому нічого було робити, він вибрав рибину грамів на п’ятсот, але ледве живу, і кинув її мені:
— На! Може, здохнеш!
— Краснуха не заразна для кішок,— відказав професор, і я, метнувши на Петровича саркастичний погляд, почав снідати.
На смак хвора риба аж нічим не відрізнялась від здорової, і я подумав (хоч це, безперечно, було егоїстично, і Письменник не похвалив би мене за це), що, зрештою, не так уже й погано, що риба хворіє — тепер мені вистачить харчів на ціле літо...
Ми боремося з хворобою
— Ну що ж, Катерино Остапівно,— звернувся професор до директорової дружини,— проситиму вас бути асистенткою.
Та почервоніла, засоромившись, що професор просить її, хоч вона і без прохання зобов’язана виконувати роботу асистентки.
— У мене все готове,— відповіла вона, і її вушко, що виглядало з-під білої хустки, стало червоне, як макова квітка.
Професор, хоч як був поглинутий хворим коропом, помітив, що Катерина Остапівна, засоромившись, погарнішала, і затримав на ній погляд довше, ніж цього вимагали обставини.
— Кого ж ми ще попросимо нам допомогти? — усміхнувся він до неї.— Мабуть, Костя?
— Костянтине Івановичу, будеш нам допомагати! — гукнула вона чоловікові, і той підійшов до столика з медичним приладдям.
— Товариші,— сказав професор,— прошу уваги.