Хвилини збігали страшенно повільно.
Аж ось почулися кроки, і показався Петрович. У мене солодко забилося серце. Зараз я дізнаюся про все!
— Виходить, ти воскрес? — глузливо спитав Петренка незнайомий.
— Прости мене... — глухим голосом промовив Петрович і похилив голову.
— Простити? А за що тебе прощати, мій дорогий? — уїдливо усміхнувся той.— Хіба ти чимсь завинив проти мене, мій любий друже Пуголовице?
Петрович ураз злякано замахав руками:
— Тихше! Благаю тебе, тихше! У мене тепер... Я тепер той... Тепер моє прізвище не Пуголовиця, а Петренко...
Я весь перетворився на увагу, "Пуголовиця! Що ж ти зробила, Пуголовице, коли довелось міняти прізвище?"
— Благаю тебе, товаришу Ракша, не виказуй мене!
— Ага, тепер уже "товариш Ракша"? Тепер "благаю тебе"! А пам’ятаєш свого "передсмертного" листа до карного розшуку?
— Сумління загризло...
— Сумління! — витріщився Ракша.— Кому ти брешеш? Якщо сумління загризло, то я зараз піду і скажу, хто ти такий.
— Не буду! Не буду! — скрикнув Пуголовиця.— Я сам не знаю, що зі мною тоді сталося. Мабуть, у голові замакітрилось.
— Ох і стерво ж ти! — похитав головою Ракша.— Замакітрилось! Коли ж саме тобі замакітрилось? Я тобі нагадаю все... Пам’ятаєш, як ми вдвох,— я і ти, відвезли машину мануфактури "наліво"? Тоді тобі ще не замакітрилось? Мовчиш? Ти одержав сто тисяч карбованців і сказав, що віддаси мені мою частину, коли повернемось на базу. Пам’ятаєш?
— Пам’ятаю...
"Мерзотник! — ледь не скрикнув я,— Ось кого пригріли ми з професором! Ну, стривай же!"
— На базі ти вийшов з кабіни і сказав, що зараз повернешся. І отут тобі, мабуть, і замакітрилось?.. Бо ти не повернувся... Пригадуєш?
— Не знущайся з мене, товаришу Ракша, так негарно...
— Негарно! Заговорив, падлюка, про чесність! — вигукнув Ракша.— А мені було гарно, коли наступного дня мене заарештували? І завбази заарештували, і бухгалтера, і комірника, і того директора магазину, що ми йому "здали продукцію". А чому нас заарештували? Мовчиш? То я нагадаю тобі. Ти написав до карного розшуку листа, що не можеш жити з таким злочином на душі і вирішив накласти на себе руки — втопитися, а своїх спільників запроторити в тюрму... Тут тобі, мабуть, і замакітрилось, бо здати гроші в карний розшук ти забув...— Ракша зареготав і чекав, що скаже Пуголовиця.
— У мене гроші вкрали,— видавив з себе Пуголовиця.— Украли всі гроші, я боявся, що ви мені не повірите, вб’єте мене...
— Вкрали! — похитав головою Ракша.— У тебе вкрадуть...
— Та хіба ж я працював би прибиральником, коли б мав ті гроші?
Мені здалось, що в словах мерзотника є логіка. Справді, навіщо йому працювати на такій чорній роботі, коли він мав аж сто тисяч карбованців? Але Ракша не поступався.
— Ти гадав, що нас за таку велику крадіжку розстріляють, а ти тоді спокійно житимеш без свідків свого злочину? Вгадав? Не вийшло! Усіх не розстріляли. Але десять років відсидів! І своєї частини грошей не одержав, і десять років відсидів! А ти? Ти не сидів і дня, але одержав усі грошенята! Тож як тепер? Відсидиш удвоє більше?
— Прости мене...— прошепотів Пуголовиця і скривився, щоб заплакати,— Я за свій гріх усе зроблю для тебе...— І захлипав.
— Тільки не скигли! — гидливо махнув рукою Ракша.— Поки що платитимеш мені рибою. Сьогодні вночі я під’їду сюди машиною та наберу з десяток центнерів коропчуків.
Я думав, що Пуголовиця злякається, але його обличчя засяяло:
— Оце діло! Ти знаєш, тут можна великі гроші взяти! Тільки як же ти набереш? Ставки вночі охороняють.
— То пусте! Зараз тут така гаряча пора, що всі: і робітники, і службовці, і вартові — на розвантажуванні ставка. Напрацюються за день, а вночі на варті спатимуть.
— А чим же я допомагатиму тобі? Я ж хочу, щоб і мені з риби якийсь процент ішов.
"Ех ти, процент! — зло засміявся я.— Почекай, одержиш усі сто процентів за свої злочини."
— Процент?! — раптом визвірився Ракша.— Тобі процент? Загарбав мої сто тисяч карбованців та ще й процент просиш?!
— Тихше, ради бога, тихше! Які сто тисяч? У мене ж тоді відняли всі гроші! Чи я б посмів узяти твою частину? — А то й не посмів? — удавши здивування, глузливо спитав Ракша.
— От люди! — скорботно промовив Пуголовиця.— Тому й про процент просю тебе, що за душею не маю й копійки. Не віриш? Як вийшов я ото з кабіни тоді, на мене накинулося двоє, руки скрутили, в рот рукавицю заткнули, я й ойкнути не встиг. Забрали гроші й ходу... Мабуть, хтось із нашої компанії... Коли б не той директор магазину.
— Ну, чорт з тобою, платитиму тобі двадцять процентів, хоч міг би й нічого не платити. Та я не такий, як ти...— глянув недобрим оком Ракша.— Він, бач, совість згадує.
— Та годі тобі про це! Про діло давай! — вже добродушно відмахнувся Пуголовиця.— Ти кажи, що мені робити?
— Я вже подумав про це. Ти станеш на нічну варту. Скажи: хочу всі свої сили віддати на благо батьківщини, хочу працювати і вдень і вночі! — Ракша зареготав.— Зарекомендуй себе передовиком!
— О! Оце ти правильно порадив! — погодився Пуголовиця, але ж зразу злякано додав: — А як дізнаються, що взято рибу?
— Напишеш на мене донос, а сам утопишся,— хмикнув Ракша і додав: — Хто дізнається? Хіба відомо, скільки риби перезимувало! На краснуху спишуть.
Але обличчя Пуголовиці лишалося заклопотаним.
— Я ж не сам вартуватиму. Вони ж ще когось пошлють.
Ракша засміявся:
— Їй-бо, не пізнаю тебе, Хомо...
"Хомо? Отже, він і ім’я змінив! А професор зве його Сидір Петрович!"
— Невже тебе треба вчити, як знешкодити варту?
— Придушити? — таким тоном, наче йшлося не про людину, а про блошицю, запитав Пуголовиця.
— Дурень!
— Зрозумів! Щось придумаю,— запобігливо промовив Хома.— Я вже придумав!
Вони домовились, що машина прийде увечері, а грабувати ставок почнуть десь о третій годині ночі, коли люди найміцніше сплять.
— Та гляди, щоб бува, не вирішив виявити пильність,— недобре засміявся Ракша,— бо одне моє слово, і ти знову станеш Пуголовицею.
— Та хіба я такий дурний! — полегшено відповів Пуголовиця, який уже, мабуть, лічив у думці гроші, виручені за вкрадену рибу.
Вони розійшлися, а я з метою конспірації ще трохи посидів у бур’яні і потім повагом пішов до рибалок, милуючись краєвидами, обмірковуючи свій план та радіючи, що вночі спіймаю Петренка.