Коли авто вкотилося на подвір'я, син багатія Кока Ханабирін ловив у тому озерці золотих рибок. Домашній кіт Мацист, передчуваючи поживу, терся біля його ніг, мружив очі, вигинав спину і хрипко муркотів. Зачувши шум автомобіля, Кока жбурнув сачок і, наступивши на лапу котові, помчав до будинку. Кіт вереснув і люто подивився вслід хлопцеві. * А Кока вже тримав у руках зелену коробку.
— Що тут, тату? Револьвер? Револьвер, так? Справжній? Ну, тепер тримайсь, голото!
— Дай-но,— забрав у нього коробку батько.
Олов'яний солдат, просидівши майже годину у темряві, замружився від яскравого світла. Щоправда, ніхто цього не помітив: люди дуже рідко помічають такі дрібниці.
— Ура!— закричав Кока.— Я буду грати з ним у війну! Буду страйки розганяти!
— Поліція і без тебе впорається. Краще у війну грай. Ханабирін пішов до дверей, що їх послужливо притримував
швейцар.
— Ура!— ще раз загукав Кока і вийняв з коробки солдата.— Ти — моя особиста охорона. В кожного, хто буде проти мене, стріляй!
Кока придумав полювання на кота. Він став повільно підкрадатися до Мациста, який грівся на сонечку, а коли до кота лишилося кроків із п'ять, Кока загорлав:
— За мною!
Він кинув у Мациста камінцем і помчав на нього з палицею. Кіт вискочив на дерево і звідти злим зеленим оком дивився на розбишаку.
— Слухай мою команду! — скомандував Ханабирін-молод-ший солдатові.— Стояти під деревом і стерегти!
Він поставив солдата біля стовбура, а сам побіг збирати каміння.
"Хіба ж то солдатське діло — котів стерегти?"— подумав Бувалий.
Раптом пролунав пронизливий свист і глузливий вигук:
— Не бійся, не чіпатиму!
Через огорожу заглядав кревний ворог Коки відчайдух Стьопка.
— Тебе ще, голодранця, боятися!— відкопилив губу Кока.
— Ну, ти, буржуй пузатий! Виходь на вулицю, то й поговоримо.
— Про що з тобою говорити? Про дірки на штанях? А ось — бачив? Ага! — Кока показав олов'яного солдата.— Мій. Тато подарував. А в тебе — що?
— Ти де цього солдата взяв?— занепокоївся Стьопка.— Звідки він у тебе? Це ж Лукича солдат! Ти що, вкрав? Ану віддай зараз же!
Кока зареготав.
' — Якого ще Лукича? Не знаю і знати не хочу. Це мій солдат! А що, завидки беруть?
Стьопа дивився крізь огорожу на знайомого солдата. Скільки разів він приходив до майстерні Лукича, аби ще раз роздивитися на його амуніцію, ґудзики, чоботи і гвинтівку! Як хотілося хлопцеві, щоб Лукич подарував йому Бувалого! Він поставив би солдата на буфет, біля батькової фотокартки, і щоранку — потихеньку, аби ніхто не почув,— просив би захистити батька на війні. І ще попросив би, щоб тато якнайшвидше повернувся додому. Тільки ж Стьопка і словечка не сказав Лукичу про свою мрію: знав, як старий береже улюбленого солдата. А коли старий віддав Бувалого в крамницю Мамлієва, Стьопка щодня бігав дивитися на вітрину, де стояв солдат.
. Стьопка знав, що Лукич одужає й забере солдата назад.
— А ти піди в крамницю,— насміхався Кока,— і купи, якщо грошей вистачить.
— Чекай, пузатий! Я тобі за Лукича віддячу!— розізлився Стьопка. І в Коку полетіла грудка рідкої грязюки.
Кока помчав додому, розмазуючи по обличчю сльози і бруд. А назустріч вже бігли швейцар і садівник, уже було вислано
погоню за Стьопкою, вже мати вмивала і втішала сина, а той ніяк не міг заспокоїтись.
"Ну й плаксій цей Кока",— подумав Бувалий, коли знову опинився в коробці.
Настала ніч. Солдат Бувалий бачив, як потроху темнішала щілина під кришкою, чув, як влягалася метушня в будинку. Крізь щілину йому блимнули зірки...
Минали дні, тижні. Інші зорі вже світили крізь щілинку солдатові Бувалому. Кока забув про свою нову іграшку.
Лежав солдат горілиць, згадував майстерню Лукича, магазинну вітрину з її чудесами. Інколи долинала до нього музика — то Ханабиріни приймали гостей. За вікном щебетало птаство.
Солдат Бувалий звик уже й до коробки, і до всіх щоденних звуків, і до зміни світла й темряви. Здавалося, що нічого вже не станеться в його житті і лежатиме він у коробці довічно.
Та якось до кімнати не ввійшов, не забіг, а влетів Кока.
— Ура! Ура! На іменини! До Сержа!
Серж був синком ще одного місцевого фабриканта, з яким Ханабирін водив дружбу. Подарунок для Сержа мати вже придбала, а Кока вирішив узяти з собою щось таке, аби можна було перед Сержем похвалитися. Він згадав про олов'яного солдата.
На іменинах було весело, і Серж не звернув уваги на Бувалого солдата. Та й інші діти мало ним зацікавилися. Ще б пак: на день народження батьки подарували Сержу діючу залізницю — майже таку, як на вітрині магазину іграшок, лише трохи меншу. Куди вже там було братися зі своїм солдатиком!
Тільки-но виїхали з гостей, як Кока став канючити:
— Купіть мені залізницю!
— Зачекай до дня народження,— відповіла мати.
Та Кока чекати не хотів, скиглив, неначе заведений. Нарешті батько не витримав і гримнув на нього. Тоді Кока вдався до випробуваного засобу: він почав дриґати ногами й руками, наче ним тіпала пропасниця, і пронизливо верещати. А коли батько вхопив його за вухо, Кока заволав на все горло і пожбурив з машини солдата, якого тримав у руці. Вже за мить Кока опам'ятався. Шофер зупинив машину, довго шукав іграшку, але марно. Отут вже Кока заплакав по-справжньому, та його голос заглушило гудіння мотора: батько наказав їхати далі.
із
На світанку вийшли на роботу двірники з бляхами на грудях і з величезними мітлами в руках.
"Ш-ш-шах, ш-ш-шах, ш-ш-шах!" — почув Бувалий біля самісінького вуха. Він стояв на краєчку бруківки, біля коліна ринви — там, куди закинув його Кока. Двірники, шахкаючи мітлами, не помітили олов'яного солдата.
Вдень на місто насунули хмари. Дощик, нудний і холодний, кропив будинки, дерева, бруківку. Нарешті він уперіщив сильніше. Ринва загриміла, і з неї на хідник ринув струмінь води. Вода збила з ніг Бувалого, підхопила його і понесла у стрімкому потоці обіч бруківки.
Над містом стояла глибока ніч, коли злива вщухла. На небі замерехтіли зірки. Потік, що ніс олов'яного солдата, вгамувався. Бувалий, зачепившись багнетом за іржаву бляшанку, зупинився.
Нарешті він міг роззирнутися^ Просто перед ним стояв будинок з колонами. На ньому вгорі було припасовано великого орла з двома головами і короною над ними. У кігтях орел затис земну кулю.