ВАЛЕРІЙ ГУЖВА
І
На околиці великого міста стояла халупа. Над її дверима була припасована вивіска: "Ремонт". Працював тут старий паяльщик Лукич. З'халупи часто лунала пісенька. Слів у ній було небагато:
Я не люблю байдикувать, пускати мильні бульки. Несіть — я буду лікувать і кухлі, і каструльки.
Запаявши самовари, чайники, кухлі, Лукич підводився з ослінчика і казав:
— Зараз почнуться справи цікавіші...
Він діставав тиглі — високі глечики з товстими стінками,— злитки олова, бляшанки чи то з землею, чи з глиною, а потім виймав із закутка вирізьблені з дерева фігурки.
Майстер готував у бляшанках форми, потім роздмухував вогонь, плавив олово в тиглях і заливав у ті форми. Минало трохи часу— і перед ним шикувалася шерега олов'яних солдатів. Лукич де підправляв, де напаював, де зчищав зайвий метал, а потім починалася найвеселіша робота: він брав пензлі й "одягав" свое військо. Сяяли лаком чоботи, золотом вилискували ґудзики, аж світилися малинові та сині мундири.
Яких тільки солдатиків не робив Лукич! І гвардійців у ківерах та високих ботфортах, і гусарів, і уланів, і артилеристів, і барабанщиків...
Та милуватися ними майстрові було ніколи. Лукич складав їх у торбинку, зачиняв халупу і йшов до великої крамниці, назву якої можна було прочитати здалеку: "Механічні, заводні, м'які іграшки та ігри. Мамліїв і К°".
Багато літ робив Лукич олов'яних солдатиків для мамліївсь-кої крамниці. Раз на тиждень здавав він іграшки прикажчикові, який виходив до майстра на чорний хід.
І того дня Лукич хотів, як завжди, завернути у двір, але зупинився на хіднику. Чи то сонячний промінь полоскотав за вухом, чи автомобіль гарикнув грушею-сигналом надто гучно і збив старого з путі — тільки майстер потупцяв на місці, глянув довкола і повільно пішов уздовж величезної вітрини.
А вітрина була всім на диво. Тут завзято рубав полінця механічний дроворуб; пиляли колоди жерстяні дядьки; бив по ковадлу іграшковий коваль — та так, що з-під молота справжні іскри летіли; крутилася карусель під різнокольоровим тентом; розгойдувався на трапеції клоун-акробат; сиділи рядочком плисові ведмедики, зайці, вовки, лисиці; цілий гурт курчат бігав кругом квочки; кукурікав на все горло заводний півень. Була у вітрині навіть величезна залізниця із семафорами та роз'їзда-
ми; у клубах диму і пари тягав чорно-жовті вагончики паровоз із високою трубою. У вікна вагонів виглядали ляльки, ведмедики, собачки, коти. Поряд із залізницею стояв тир. Стрілець у крислатому капелюсі з пером раз по раз влучав по мішенях. А коли він підносив рушницю вгору й лунав гучний постріл, з-за пухнастих хмар вилітав чотирикрилий літак, охоплений полум'ям. Він кружляв над тиром та залізницею і падав униз, у таємничі надра вітрини, щоб через кілька хвилин знову з'явитися перед зачарованими глядачами.
Лукич пройшовся вздовж вітрини. У куточку, біля барвистих коробок, стояли його олов'яні солдати. Майстер одразу впізнав їх —постаті стрункі, яскраві мундири. Це були піхотинці у польовій формі з ременями навхрест, в армійських кашкетах з червоними околишами — дуже схожі на справжніх.
Серед них мав бути і найкращий із Лукичевих солдатів. Майстер довго робив для нього дерев'яну модель, вирізьблював ґудзики, погони, зробив навіть підківки на чоботях. Відлив фігурку, розфарбував — справжній красень вийшов! Ніс кирпатий, губи ледь усміхнені, постава хвацька — наче живий, дарма що олов'яний.
— Гарний ти, голубе, в мене вийшов, навіть ім'я тобі дати не гріх,— оглядаючи солдата з усіх боків, сказав тоді Лукич.— Такого козака ще в мене не було. Назву я тебе знаєш як? Бувалим! За виправку твою, за усмішку. Один ти такий у мене будеш, більше не відливатиму, навіть модель спалю! Нагадуєш ти мені мого давнього друга. Бравий був солдат, приказка в нього була улюблена: "Сам помирай, а товариша виручай!" Запам'ятай і ти ці слова...
Модель тоді Лукич спалив, а солдата у віконці своєї халупи виставив: нехай сусідські хлопчаки милуються.
Та сталася із старим біда: упав він, на березневому льодку послизнувся. Зламав руку, працювати не міг. Тоді й довелося Лукичу віддати прикажчикові свого найкращого солдата, правда, з умовою, що його не продадуть: на вітрині постоїть, поки відкупить майстер назад.
А тепер прийшов Лукич за своїм Бувалим. Тільки де ж він? На його місці — груди вперед — лупоокі гусари на вітрині стоять.
Охнув Лукич — і мерщій до входу в крамницю. У дверях зіткнувся з товстуном у смугастому костюмі. Він тримав у руках
зелену коробку, перев'язану стрічкою у чорно-жовту смужку. Товстун сів у автомобіль, що стояв перед входом, машина захурчала, оповилася сизим димом і поїхала. Прикажчик підійшов до майстра:
— Здоровенькі були, шановний! Радий бачити! Тільки чому ви, власне, товар сюди занесли? Будьте ласкаві, через чорний хід.
Лукич похитав головою:
— Мені хазяїна треба. Поклич-но.
— А-а, ви, напевно, хочете в нас іграшку купити? Радий служити. Вам яку: заводну механічну чи м'яку? Ляльку, зайця, клоуна? Чи авто?
— Хазяїна, кажу, поклич.
— Навіщо вам хазяїн? Він зайнятий.
— Ти в мене перед очима не стрибай,— розгнівався майстер.— Де мій солдат? Чому на вітрині нема?
— Он воно що! Так... продали його. Сам Ханабирін купив, для синочка свого. Пишатися вам треба: дуже йому робота сподобалась. Краще, каже, ніж у Парижі роблять.
Лукич так і занімів. Виходить, поки він на вітрину роздивлявся, його солдата продали тому товстунові. Що тепер поробиш? Не доганяти ж машину... Зітхнув старий і, не дивлячись на прикажчика і публіку, почвалав до дверей.
II
Тим часом автомобіль котився вулицями міста. Пропливали високі кам'яниці, мигтіли огорожі, вітрини магазинів.
Пан Ханабирін поспішав додому. Він був місцевий багатій. Аж три фабрики працювали на нього. А сьогодні він придбав ще й четверту. З такої нагоди купив синові подарунок.
Авто підкотило до воріт великого будинку за високою чавунною огорожею. Браму відчинив кульгавий садівник, вклоняючись хазяїнові.
Садиба Ханабиріна була величезна. У парку росли великі дерева; рівненько підстрижені кущі сягали до половини візерунчастої огорожі; розливали пахощі великі й малі клумби; у низині блищало дзеркало невеликого озерця.