Ви повинні оцінити всі труднощі нашого становища, Ватсоне. Ми не маємо нічого, на що могли б міцно опертися. Вся наша схема виглядатиме вкрай химерно, якщо ми з’явимося з нею в суді. Те, що жінка зникла, не важитиме нічого, бо в цьому незвичайному будинку будь-хто може щезнути на кілька тижнів. Проте саме відтоді на її життя, здається мені, чатує небезпека. Все, що я можу, — це спостерігати за будинком і залишити свого агента, Ворнера, на варті біля воріт. Але ж ми не можемо полишити всю цю справу, як вона є. Якщо закон тут безсилий, доведеться ризикувати нам самим.
— Що ви пропонуєте?
— Я знаю, де її кімната. Туди можна потрапити з даху флігеля. Моя порада така: сьогодні ввечері вирушимо туди й погляньмо, чи не пощастить нам проникнути в самісіньке серце нашої таємниці.
Мушу визнати, що виглядала така порада не дуже переконливо. Старий будинок, просякнутий духом убивства, його дивні й лиховісні мешканці, таємнича небезпека, що чекає на кожного, до того ж те, що нас самих можуть запідозрити як злочинців, — усе це охолоджувало мій запал. Проте у виважених Холмсових міркуваннях було щось таке, що не дозволяло ухилитись від задуманої ним справи. Адже зрозуміло, що саме так і тільки так можна знайти розгадку таємниці. Я стиснув Холмсову руку — жереб було кинуто.
Але нашому розшуку не судилося скінчитись такою пригодою. Було вже близько п’ятої години по обіді й березневий вечір уже кинув на землю свої тіні, коли до нашої кімнати вбіг схвильований селянин:
— Вони втекли, містере Холмсе. Виїхали останнім потягом. Леді пощастило вирватись, я привіз її сюди в кебі.
— Чудово, Ворнере! — скочивши на ноги, вигукнув Холмс. — Ватсоне, наші прогалини швидко заповнюються.
У кебі була жінка, майже непритомна від нервового струсу. На її виснаженому обличчі з горбкуватим носом відбилися сліди якогось недавнього горя. Її голова безсило схилилась на груди, але, коли вона підвела її й немічно поглянула на нас, я побачив сірі очі з темними зіницями. Її було приспано опієм.
— Я чатував біля воріт, як ви й наказали мені, містере Холмсе, — мовив наш помічник, звільнений садівник. — Тільки-но карета виїхала, я посунув за нею до станції. Леді поводилася, наче сновида, але тільки-но її почали садовити до потяга — опам’яталася й хотіла вирватись. Та вони взялися силоміць затягати її до вагона. Вона знову стала пручатись. Тоді я підхопив їй, посадив у кеб — і ось ми тут. Їй-бо, ніколи не забуду його обличчя у вагонному віконці! Недовго б мені жити на цім світі, якби була його воля, цього жовтопикого, чорноокого, вишкіреного чортяки!
Ми перенесли жінку нагору, поклали на канапу, і дві чашки міцної кави швидко перемогли отруту й повернули її до тями. Холмс викликав Бейнса і швидко пояснив, у чому річ.
— Ви надали саме ті свідчення, яких мені бракувало, сер, — із запалом мовив інспектор, потискуючи моєму другові руку. — Адже я від самого початку прямував спільним з вами шляхом.
— Як! То ви підозрювали Гендерсона?
— Авжеж, коли ви, містере Холмсе, переховувались у кущах біля "Високого шпиля", я сидів там у садку на дереві й дивився на вас згори. Ішлося лише про те, хто першим роздобуде докази.
— То навіщо ж ви заарештували мулата?
Бейнс усміхнувся.
— Я був певен, що Гендерсон, як він себе зве, зрозуміє, що його підозрюють, отже, буде насторожі й не поворухнеться доти, доки небезпека не обмине його. Тож я й заарештував іншу людину — хай собі гадає, що він нас не цікавить. Я знав, що він, напевно, спробує втекти й надасть нам змогу підібратись до міс Бернет.
Холмс поклав свою руку на плече інспекторові.
— Ви далеко підете в своєму фаху. У вас є чуття та інтуїція, — мовив він.
Бейнсове обличчя спалахнуло від задоволення:
— Зі мною був агент у цивільному, що чергував на станції цілий тиждень. Куди б хто з "Високого шпиля" не поїхав, він мав це простежити. Але коли міс Бернет пощастило вирватись, він розгубився. На щастя, ваш помічник підхопив її і все скінчилося добре. Зрозуміло, що без її свідчень ми не можемо заарештувати їх, тож чим швидше ми її допитаємо, тим буде краще.
— За хвилину вона прийде до тями, — мовив Холмс, поглянувши на гувернантку. — Але скажіть мені, Бейнсе, хто такий цей Гендерсон?
— Гендерсон, — відповів інспектор, — це дон Мурільйо, прозваний колись Тигром із Сан-Педро[43].
Тигр із Сан-Педро! Вся історія цієї людини блискавкою промайнула в моїй пам’яті. Він мав славу найбезчеснішого, найкровожерливішого тирана з усіх, хто коли-небудь правив країною, що претендувала на звання освіченої держави. Сильний, сміливий, енергійний, він примушував заляканий люд коритися його мерзотним звичкам цілих десять чи дванадцять років. Ім’я його навіювало жах на всю Центральну Америку. Врешті проти нього здійнялося загальне повстання. Але він був такий же хитрий, як і жорстокий, і після першої ж чутки про майбутнє заворушення таємно вивіз свої скарби на пароплаві, яким керували віддані йому люди. Палац, до якого наступного дня увірвалися повстанці, виявився порожнім. Диктатор, двоє його дітей, секретар і їхнє майно — все зникло. З тієї хвилини він щез невідомо куди, й лише чутки про те, що він переховується десь під чужим ім’ям, вряди-годи спливали в європейських газетах.
— Так, сер, це дон Мурільйо, Тигр із Сан-Педро, — мовив Бейнс. — Загляньте в довідник і ви побачите, що кольори прапора Сан-Педро — зелений і білий, ті самі, що в листі, містере Холмсе. Він звав себе Гендерсоном, але я простежив його шлях через Париж, Рим, Мадрид — аж до Барселони, де його пароплав пристав вісімдесят шостого року. Увесь цей час за ним стежили месники, але знайти його їм пощастило тільки тепер.
— Вони розшукали його рік тому, — сказала міс Бернет, що вже сиділа й напружено стежила за розмовою. — Один замах на його життя вже був, але його неначе злий дух береже. От і зараз — шляхетний лицар Ґарсія загинув, а це чудовисько лишилося живим і здоровим. Але прийде хтось інший, а за ним — іще й іще, доки правосуддя відбудеться. Це свята правда, як і те, що завтра зійде сонце. — Вона стисла в кулаки свої тонкі руки, і її зморене обличчя зблідло від ненависті.