Попереду щось завовтузилося. Мабуть, Степан. Олеся брала лють на нього ще більше ніж тоді у вибої. Отже, кінець. Не дихаючи, він протримається хвилину, не більше. А тоді в легені наб'ється суміш пилюки й метану…
Раптом здалося, що в штрек почало заповзати щось велетенське. Він чув, як воно треться боками об арки… Збагнув. Це розпрямлялася вентиляційна труба. Вибуховою хвилею її зіжмакало і кинуло долі, проте сам мотор, видно, не пошкодило. Він стояв далеко звідси, на свіжому струмені. Олесь навпомацки став шукати трубу і наткнувся на Степана. А той уже встиг роздерти прогумований брезент і силкувався залізти всередину… По хвилі вони — вже в трубі, не могли надихатися свіжим повітрям. Лежали поряд, утворюючи чіп, і труба за їхніми головами надималася, ставала круглою.
Степан першим порушив мовчанку:
— Шеф, гад буду, вік волі… — і пішов місити. Тільки по тому Олесь здогадався, що він вважає себе винним і просить пробачення. Та він розумів, сам винен — не треба було зоставляти його одного у вибої. А Степан тим часом, закінчивши виправдовуватись, сказав:
— Шеф, а ти б хотів побачити себе на Дошці пошани?
— Ні.
— А чого б ти хотів?
— Дати тобі по пиці. Та хіба ж тут розвернешся…
Рятівний струмінь повітря тепер їх сильно холодив. Притислись спинами: у Степана була тепла, як комин, спина, тільки вузлувата.
— Ну, чого мені так не везе, га, шеф? — скиглив Степан. — Е-ге-ге! — раптом заволав. — Проте звук далі їх, мабуть, не йшов, гасився оболонкою труби.
І тут Олесеві стало важко дихати і водночас він відчув ледь вловимий незнайомий запах, а тоді ніздрі залоскотало під пилу. Вони, не змовляючись і штовхаючи один одного ліктями, почала натягувати респіратори… Хвиля пилогазової суміші докотилась до повітродувки і тепер її втягувало в трубу і гнало знову туди, де вона виникла Вони збагнули це одразу. Надія лишалася тільки на те, що в трубу всмоктувало не саму тільки суміш, а й чисте повітря головного квершлагу отже концентрація її тепер була значно меншою Тим часом респіратор, фільтруючи суміш від пилу, не захищав від газу і скоро Олесь відчув, яі до задухи додається ще й млість і слабкість з всьому тілі. Він хоч і лежав, але йому здавало ся, що тіло стає важким-важким і великим. Таким важким і великим, що його духовного "я" не вистачало на все те гігантське тіло. Воно, те "я", розтікалося по тілу, що дедалі збільшувалося, аж до повного зникнення…
Важчі з пилинок поволі осідали, а відтак три жовтуваті плями в змуленому просторі ставали дедалі виразнішими. Вони рухались на відстані витягнутої руки один від одного. Дороговказом була "кишка" з прогумованого брезенту, в "тілі" якої щось пульсувало і здригалося, а сама оболонка то скорочувалась, то випростовувалась, наче велетенський дощовий черв'як, що ворушиться в муляці. Троє людей переставляли ноги поволі обережно. Скоро, в міру осідання пилу, у кволих променях світильників стали вимальовуватися їхні постаті — одна невисока попереду і дві вищі Відтак кроки їхні стали впевненішими й частішими. Гудіння повітродувки дедалі слабшало скоро зовсім розчинилося в тиші. Тільки трем-тіння здутого брезентового рукава повітропроводу свідчило, що вона таки качає.
Троє в протигазних масках направлялись в бік вибою. Раптом передній зупинився і став обмацувати оболонку повітродувки. В ній виявилися якісь тверді предмети, що закоркували собою трубу. За ними чулося сичання. Всередині нерухомо лежали двоє людей, притиснувшись спинами.
…Ноги тремтіли від ваги тіла, що безживне звисало з плечей Паливоди, від браку повітря (протигаз, як виявилося, не був щедрим на кисень), а головне від страху. Він — той страх хоч і був закапсульований волею, проте з кожною хвилиною перетворювався на потужну силу, яка ось-ось вирветься із заточення і тоді важко й по-думати, що станеться… Попереду розмірене, як верблюд, ступав Гончаренко з іншим потерпілим на спині. А позаду — Іван Олексійович. Це він, одягнувши протигаз, направився у протилежний від рятівного квершлагу бік. Паливода тоді подумав, що хтось із них втратив орієнтацію, але прислухавшись до гудіння повітродувки, яке долинало з протилежного краю, збагнув його намір. Із штреку не вийшли власники світильників, які перед тим панічно маячили в темряві. Паливода вже й знав, хто саме не добіг. То був Олесь — бригадир і кремезний меткий чоловічок, який називав їх "буграми". Тепер тіло Олеся безживно звисало з його плечей, — а товариш його лежав на спині в Гончаренка. Самоврятівників при них не виявилося — самі тільки респіратори. "То що ж ми несемо, — подумав Паливода, — людей чи вже самі їхні тіла?" Йому раптом до болю захотілося взнати чи залишився ще живий дух у цьому гінкому млявому тілі.
Тим часом проминули повітродувку, котра, мов і не було нічого, нагнітала в "кишку" пилогазову суміш. Тут та суміш не була вже такою густою як у штреку, з якого вони вийшли. Проглядалися навіть обриси аркового кріплення… Раптом пі переду з'явився вогник. Начебто далеко-далекі А потім почувся звук — зовсім близько. Хтось ішов, риплячи гумовими чобітьми. По хвилі у змуленому просторі виникла постать: вона немов би матеріалізувалась з пилу і темряви. Обриси маски і тьмяне око світильника робили її схожою на циклопа з хоботом. "Монстр" якийсь час дивився на них, ніби не вірив у те, що побачив, тоді підступився до Гончаренка і перебрав у нього ношу: відтак, згинаючись під її вагою, став швидко віддалятись. Гончаренко спочатку поспішив слідом, а потім, немовби опам'ятавшись, спинився і підождав Паливоду й Івана Олексійович
Ставало дедалі прохолодніше і водночас розсіяне світло на касках перетворювалося на слабкі струмені, які вже висвічували стіни квершлаг поміст і рейки. Іван Олексійович квапив. Він вийшов наперед і мало не зривався на біг. Паливода й Гончаренко, які навпереміну несли Олеся, розуміли, що від того, як швидко вони доправлять безживне тіло на-гора, залежить жити тому чи ні. Але швидкість ходу обмежував біль у грудях. Легені, здавалося, зсохлися від браку кисню і це причиняло нестерпні страждання. Ярослав уже вкотре, переклавши на плечі Гончаренка тіло, намірювався був здерти маску, та Іван Олесійович на мигах заборонив йому те робити. Ємності протигаза мусило вистачити ще хвилин на десять… Вони, здавалося, опинилися в простої де час має зовсім іншу, не схожу на людську, метрику. Хвилини здавалися годинами, а півгодини, протягом яких вони рухалися квершлагом, оберталися на безкінечність. Активна площа сорбента в протигазі все зменшувалась. Дихати ставало дедалі важче. Паливода вже знову переживав відчуття, яких зазнав колись на дні Південного Бугу — відчуття межі між волею людини і біологічною потребою дихати. Рано чи пізно мала настати така мить, коли вони позривають з обличчя маски і, захлинаючись, почнуть "пити" прометанене повітря.