— Я набор візьму, а батько нехай заплатить. Не збідніє, одначе грошей має дуже багато! Ніколи пак не купить гостинця ані на сміх!
— А як часом не заплатить?
— То заплатить часть мама, а часть — ми самі. А я натякну: наряжуся і… подякую татка за гостинець… Нехай-таки знає честь!
— Серце Зосю, не дратуй ти батька! Він чоловік добрий, але простий і крутий.
— І я крута, та ще й не проста: будемо переважуватись.
— Я тебе прошу, Зосю… Батько дає нам хату й слугу.
— Нехай сховається з такою слугою, що сором у хату пускати.
Прийшли іменини. Назбиралося гостей повна світлиця. Наймички гріли самовар за самоваром, готували вечерю до півночі. Вже проспівали другі півні. Гості не давали спати Лемішці. Через двоє дверей Лемішка чув, як грала гітара, а наймички вештались, рипались та все бігали через сіни. Вже минула північ; Лемішка перекидався з боку на бік, а музики й танці не переставали; світло горіло в пекарні і в Зосиній світлиці.
Лемішка встав, накинув наопашки кожух, пішов передніше в пекарню, погасив там світло і звелів наймичкам лягати спати, бо завтра був робочий день. Потім тихо одчинив він двері в Зосину світлицю і, як мара, став на дверях у білій сорочці, в кожусі. Паничі й панни сиділи навкруги світлиці парами і грали в сусіда. Зося, розпустивши нову дорогу сукню, з чорного шовку, з зеленими клинками і зеленим широким поясом, похожала по світлиці од пари до пари і розпитувала кожного, як буває в тій гулянці, чи вдоволені вони своїм сусідом. Чотири свічки горіло на столах…
Ясний світ полився назустріч Лемішці в одчинені двері. Він несамохіть забубонів молитву: "Світе тихий святия слави безсмертного", котру читають прості люди, як уперше побачать або місяця-молодика, або як блисне вогонь увечері. Тихо човгаючи чобітьми, сміливо підступив він до одного стола, дмухнув на одну свічку, потім на другу, на третю й на четверту. Гості сиділи, як неживі, і дух попритаювали, дивлячись на високу, сивоголову та кремезну й здорову постать Лемішки, котра здавалась якоюсь марою, а не людиною. Панни аж жахнулись. Зося стояла серед світлиці, як кам'яна. Лемішка, сповнивши господарський економічний обряд, дав знати гостям, що вже час би й спати, і в темряві тихо посунувся до дверей, бубонячи далі почату молитву: "достоїн єсі іво вся времена пєт биті гласи преподобнимі…"
Гості сиділи в темній хаті, але почувши, що Лемішка зачинив двері, всі раптом зареготались. Яким тернув сірничок і знов засвітив свічки. Всі сміялись, аж за боки брались. Сама Зося од сміху аж впала на канапу. Одначе швидко всі ущухли й замовкли; почали знов гуляти: гульня не вдавалась. Гості почували, що краще за все зробити — розійтись і йти додому.
Швидко світлиця Зосина спорожнилась. Зося зосталась одна з Якимом.
— Так таку штучку встругнув наш тато! — промовила Зося. — Що ти на це скажеш?
— Нічого! Таку штуку не вперше робить мій батько. Як було ми зберемось і засидимось до пізньої ночі, зараз входить було батько й гасить світло. Ото був знак, що гостям вже час додому.
— Може, таким гостям, як твій дядько Охрім та його жінка з сільськими молодицями. Але… але… Що ж скажуть наші гості? Що скажуть мої сестри, казначейша, протопопша? Та вони ж мене обсудить, обгудять, обсміють! Мені тепер сором буде навіть по місті піти? На мене навіть жиди тикатимуть пальцями. Побила мене лиха година та нещаслива!
— Не знать, яка лиха година побила тебе!
— І ти за батьком? і тобі не буде шкода, як з мене глузуватимуть люди? Та я одного дня не житиму в твого батька! Завтра шукаймо квартири і переїжджаймо з сього поганого дому!
Зося зблідла. В неї очі блищали, ніби зайнялись.
— Зосю! бог зна що ти вигадуєш! Жалування моє невелике, а в батька, як у бога за дверима.
— Як у чорта в пеклі, от що! В батька грошей, як у жида, а що нам з тих грошей? Тільки того, що харчує нас та дає житло. А за все те дорікає, коле очі, що я не господиня, що я сижу та плету непотрібні сітки, б'ю байдики, справляю посиденьки та одриваю слуг од роботи. Чи так же можна б нам жити при його достатках, при його грошах? Чом би пак нам не їздити по-панській, не вбиратись краще, не справляти балів? Покарав нас господь твоїм батьком! Не буду я більше страждати й терпіти. Завтра переїдемо на другу квартиру.
— А як старий не покине нам спадщини?
— А кому ж він її покине? Спадщина буде наша, а старого треба провчити, й навчити, й напутити на старість.
На другий день Зося не вийшла до обіду до столу і обідала в своїй кімнаті. Надвечори вона вбралася в шовкову чорну сукню з зеленими пасами і вийшла до старих у світлицю набундючившись, з повагом, тихою ходою.
— Я принесла вам, тату, чотири стеаринові свічки, що вчора ми спалили ввечері. А з тим дякую вам за цю сукню, що ви мені справили на мої іменини.
— Носіть на здоров'я, коли справили за свої гроші. Свічки, правда, й можна вернути назад, та не вернете мені тієї ночі, що я не спав на старості літ.
— Вибачайте нашій молодості і нашим літам, а з тим ми дякуємо вам за хліб-сіль вашу і за квартиру. Ми завтра переберемось на нову квартиру…
— Воля ваша. Коли я вам невподобний, то й силувати не буду. Може, переберетесь до свого татуся?
Щоки в Зосі запалали. Очі блиснули гнівом.
— Вам моєму татусеві і в слід не вступити… Поки в його жила, поти й щаслива була.
— Та вже ж! Він чоловік вчений, багатий; він збудує вам дім, найме вам наймичку, купить мебіль. Тільки там матері нема, щоб служила вам, як наймичка. А вашому батькові ваша гості будуть так вподобні й потрібні, як і мені.
— Про матір я не кажу й слова. Моя рідна мати не жалувала б так мене. Але я за шматок хліба, за хату не хочу терпіти того, що дотерпіла в вас. Ви мене знеславили, опоганили перед цілим містом, ви мені допекли до живого серця. Ви вриваєтесь серед ночі в мою хату; при чужих людях соромите мене, як малу дитину…
— Я вчетверо старший од вас. Всі ваші гості мені годяться в унуки, не то що в діти. Є час гульні, є час одпочинку. Треба гуляти, та не загулюватись. Все моє добро — не чиє ж, а ваше. Ви колись будете тутечки в оселі господинею. А мені не бажається, щоб моє добро пішло марно.
— То ви мене маєте за нікчемну, пусту женщину? То ви мені ще й докоряєте тим, чого не даєте? тими грішми, що закопані десь у вас?