Клавдій Миколайович Хлівнюк ніколи не жив у Парижі і взагалі ніде за кордоном не бував, тим більше дивувала Стратона Стратоновича його хода. Хлівнюк теж ходив поважно, статечно, і кобилятинці, дивлячись на нього збоку, безпомилково визначали: "Йде начальник!" Ось тільки начальник чого — ніхто не знав. Та й не прагнули знати. Досить того, що його хода та шкіряна, трохи витерта від рукавів течка засвідчували, що людина має посаду і мріє ще про вищу.
Стратону Стратоновичу чомусь пригадався літній день, коли з неба лилося, як з жеківського невідремонтованого крана. "То є золотий дощ", — якраз розводив свою "антимонію" (за висловом Ковбика) Ховрашкевич, а Хлівнюк ішов повз вікна "Фіндіпошу" з гідністю голови селищної ради. Проходив спокійно і рівно, ніби йому хтось подавав команду: "Так тримати!"
— Ти бач, скільки пихи, — прокоментував Стратон Стратонович, дивлячись на Хлівнюка з вікна. — Воно намочиться, але не побіжить. Посада не дозволяє!
У Клавдія Миколайовича все було продумано до деталей: хода, помах руки, ледь помітна посмішка привітності на устах, поставлений керівний голос (особливо по телефону) і, звичайно, поважність у поведінці
— Претендент на папаху! — не приховував своєї неприязні Стратон Стратонович і тримав Хлівнюка "у чорному тілі", так і не перевівши його із виконуючого обов'язки у свої заступники.
— Пройдете випробувальний строк, а тоді подивимось, — невизначено обіцяв Ковбик, ніколи не уточнюючи дати того строку.
— Але ж скільки можна?! — дивувався Хлівнюк. — Уже більше року я працюю в "Фіндіпоші". Це що, якась особлива установа?!
— А ви думали! — кидав йому крізь цигарковий дим слова Стратон Стратонович. — А потім, коли ви вже, Клавдію Миколайовичу, наберетесь скромності? Не хапайте мене за гланди! Де це ви бачили, щоб людина сама собі посаду вициганювала? Посаду не вициганюють, а вислуговують! — Ковбик дивився на Хлівнюка так, ніби й справді збирався підвищити його в посаді, а в душі виношував плани, що б його зробити, аби той подав заяву за власним бажанням.
— А коли у вас, Клавдію Миколайовичу, день народження?
— А що? — підозріло наїжачився Хлівнюк.
— Хочу персонально вам подарувати електропраску, — міряв його з голови до ніг Стратон Стратонович. — З електрооприскувачем, щоб ви хоч на день свого ангела мали чим костюм попрасувати. Особливо штани, які хіба що перед виходом з фабрики востаннє ту праску бачили.
— Аломорфоз, — кинув у відповідь Хлівнюк і щез у своєму кабінеті.
Проте після тієї Ковбикової репліки негайно придбав новий костюм, синьо-яскраву теку, кілька краваток і нові черевики. Бо вважав, що це чи не найголовніші атрибути для того, щоб підтримувати авторитет начальника. Взагалі, Хлівнюк, посівши посаду заступника директора "Фіндіпошу", ніби переродився. Досі він таких високих (так йому здавалося) посад не обіймав. А ще купив кілька авторучок і почепив їх у верхню нагрудну кишеню, звідки вони всі гордо стирчали, нагадуючи маленький патронташ. Згодом змінив ходу, позу і, звичайно, голос — із баритона переробив на бас. До всіх ставився насторожено: у кожному тепер вбачав претендента на своє, ще не закріплене печаткою Ковбика, місце. І недарма, бо все життя Клавдій Миколайович тільки виконував обов'язки, а потім несподівано хтось із підлеглих ставав його начальником. Навіть коли хворів і його хтось провідував (хоча як перше, так і друге траплялося рідко), Хлівнюк неодмінно питав:
— Ажитація? Це вас Стратон Стратонович прислав, щоб пересвідчитися, чи я справді хворий?
Ковбик побоювався Хлівнюка. Побоювався через те, що не знав, яка він насправді людина і чого від нього можна чекати. А тут ще хтось із фіндіпошівців (здається, Ховрашкевич) розповів, що зустрівся з колишнім співробітником Хлівнюка і той буцімто сказав: "З Хлівнюком будьте обережні! Анонімки пише!" Ця звістка остаточно поставила Стратона Стратоновича перед пекучою дилемою: або Хлівнюк, або я.
Одразу ж після тієї звістки Ковбик разом з Ховрашкевичем почали розробляти план по виживанню Хлівнюка із "Фіндіпошу". У Київ, де колись працював Хлівнюк, були послані фіндіпошівські гінці-інформатори. Вони незабаром і принесли Стратону Стратоновичу звістку: "Хлівнюк має дачу. На базарі щонеділі продає яблука!" За результати цієї розвідки Стратон Стратонович видав Панчішці та Ховрашкевичу премії (за рахунок держави Ковбик був найщедрішою в світі людиною), і того ж вечора оголосили сабантуй.
Після першої ж чарки Ковбик, як завжди, без зайвих церемоній, поцікавився:
— Скажіть, Хлівнюк, — в його устах прізвище Клавдія Миколайовича чомусь завжди лунало, як слово, котрого в світському товаристві (скажімо, під час прийому) не вживають, — це правда, що у вас є дача?
— Вербалізм.
— То уже вердикт, — кидав і собі іншомовне слово Ховрашкевич.
Ковбик на те не зважав:
— І яблуні на дачі ростуть?
— Алармістизм! — повів бровами Хлівнюк.
— А ви простіше, своїми словами…
— Можна, так сказать, і простіше. Панікерство, поширення необгрунтованих чуток…
— А продаж вами фруктів і овочів, Клавдію Миколайовичу, — це теж поширення необгрунтованих чуток?
— Алюзія…
— Алюзія?
— Аломорфоз!
— Так що ближче до істини: алюзія чи аломорфоз? Продаєте тільки яблучка чи й сушеню?
— Яку сушеню, Страт Стратич? — мило посміхався Масік Панчішка і вдавав, що він про це уперше чує.
— Оту саму. З власного саду!
— Йолі-палі! — вилаявся Панчішка і почервонів аж на лисині, але цього не було видно: всі сиділи, а він стояв.
— А що ви, Масік, і справді не знали чи тільки розігруєте марші Шопена?
— Про сушеню вперше чую, Страт Стратич!
— Треба своєчасно на роботу приходити. Та нема ж кому за дисципліною слідкувати. Один сушеню і мімози на базарі продає, другий за спідницями з розрізами бігає, третій шукає, де б його на шармак випити… А ціни на базарі все підвищуються й підвищуються…
— Це компрометація нашої установи, Страт Стратич. Це ганьба для "Фіндіпошу", Страт Стратич, — Панчішка рожевів і обурювався. Обурювався по-справжньому. Адже ще до того, як Нещадим залишив "Фіндіпош", Масік виношував надію, що це крісло перепаде йому, а не якомусь Хлівнюкові з вулиці.— Це ганьба, Страт Стратич. А як угорі стане відомо? Це й нам перепаде на горіхи…