Цікаво, що ніхто ніколи не бачив цих ікластих розбійників, а ті деякі, що добре знають місцевість, мають значні запаси пеммікану,[4] зготовленого, вочевидь, не з м'яса лося чи карибу.
Майор гмикнув і підбив підсумок:
— Вовки, певна річ, ріжуть бізонів, і ватажків цих зграй звуть Сузі, Кірма, Кійа та Білка.
Найгіршу репутацію із усіх чотирьох мав Сузі — він був із горезвісного сімейства Больє. Проте, лише він і погодився супроводити нас аж за п'ять днів.
Ми прийняли всі умови — знайшли людину, згодну наглядати за його рибальською сіттю, залишили харчів його дружині на час відсутності Сузі, зробили подарунок самому Сузі, подвоїли звичайну платню, найняли його коней, дали йому ліки від ревматизму, туги за домівкою і просто туги, дали тютюну та, нарешті, пообіцяли особливу винагороду за кожного побаченого бізона. Потім зробили ще один подарунок і лише по тому вирушили в дорогу.
У ДОРОЗІ З БОЛЬЄ
Ми виступили втрьох — Сузі Больє, майор Джарвіс і я. Їдемо верхи, і Сузі веде за собою в'ючного коня з провіантом. Тепер ми отримали можливість довідатися, що за людина наш провідник.
Справжня біографія починається років за 20 до народження людини. У середині XIX століття жив страшенний шибеник на ймення Больє. Монреаль здавався йому надто тихим містом, тож він зібрав банду затятих негідників та "гастролював" по всьому Північному Заході Канади. Будь-який місцевий старожил може багато чого розповісти про нього. Мені навіть не хочеться переказувати те, що я про нього почув. Можливі нащадки Больє розсіяні по всьому Північному Заході, і мандрівники, які повертаються із цього краю, попереджають знайомих:
— Остерігайтеся Больє: всі вони підозрілі типи.
І ось тепер ми змушені довірити свою долю другому — чи двадцять другому — синові того самого Больє.
Він типовий метис — смаглявий, середнього зросту, худорлявий і дуже енергійний, хоча йому давно за п'ятдесят. Скільки йому років точно невідомо. Чи то 59, чи 69, а чи й усі 79 — він і сам не знає, але точно пам'ятає, що друга цифра — дев'ять.
Жінки в селищі стверджують, що йому 59, чоловіки, що 79 або навіть 89.
Одяг на Сузі вочевидь із чужого плеча — швидше за все, з якогось білого бурлаки — все, крім вишитих бісером мокасин. Я помітив: хоч би яким жалюгідним було вбрання індіанця, його стрункі ноги завжди взуті в гарні яскраві мокасини.
Вінчестер Сузі, коли не використовувався за призначенням, містився в гарному чохлі — замшевому, гаптованому шовком. Вінчестер утримувався в бездоганному стані.
На відміну від шибайголови-родоначальника, Сузі не мав власних дітей. Але він виростив із дюжину чужих, безпритульних — просто за велінням свого доброго серця. Сузі — незвичайна особистість: не курить, не п'є; я ніколи не чув, щоб він лихословив. Це зовсім не тому, що він не вміє лаятися. Сузі володіє всіма п'ятьма мовами, прийнятими в цих краях, і думка його загортається в якусь ковдру з етнологічних клаптів. Основа в ньому — французька, клаптики — англійські, а прикраси — інакомовлення, прислів'я та приказки — мови чіпева й крі. Чіпева, до того ж, — мова спілкування в його домашньому колі.
Мене вразила ще одна характерна риса нашого провідника — він дуже дбайливо ставився до коня. Щойно почалися вибої та ями, а дороги тут майже скрізь погані — Сузі спішився, і кінь спокійно брів за ним слідом. Схоже, вони були друзями. І цього "похмурого лиходія" нам радили остерігатися!
Після чотиригодинного маршу-кидка заболоченою низовиною, порослою канадською та чорною ялинами, білою і чорною тополями, вербою, березою та модриною, ми добулися до Солт-Рівер, чарівної чистої річки з ледь солонуватою водою. Неподалік у лісі било джерело, біля нього ми й вирішили влаштуватися на ночівлю.
Блукаючи біля табору, на випаленій ділянці я виявив гніздо зеленокрилого чирка.[5] Воно було обпалене вогнем, але всередині лежало десятеро яєць. Мати злетіла з гнізда, ляскаючи крильми, і, вдаючи, начебто одне з них перебите, намагалася відвести мене від гнізда. Я прикрив гніздо травою, і за годину птаха повернулася до нього.
Тої ночі біля багаття я згадував своє дитинство в Манітобі. І тоді вже бізони були дуже великою рідкістю. Скільки разів, зачаївшись на старому бізонячому лежбищі, я напружено вдивлявся крізь зарості весняних анемонів у прерію, мріючи побачити бурих велетів.
Одного разу мені здалося, що я їх бачу! Потім виявилося, що це була череда корів, але відчуття радості залишилося. І ось тепер, за 25 років по зникненні бізонів, я знову шукаю їх. Чи здійсниться моя мрія? Невже я побачу диких бізонів на їхніх рідних пасовищах? Це, як-то мовиться, занадто добре, щоб можна було повірити.
У минуле не повернешся. Час не змусиш текти назад.
ПОЛЮВАННЯ НА БІЗОНІВ
Шлях лежав тією само болотистою низовиною, де вербові зарості змінювалися тополями та гостроверхими ялинами. Незабаром почався дощ, і ми розташувалися на схилі скромного пагорба під величезними канадськими ялинами. Дочекалися, поки небо проясніло, та знову рушили на захід.
Тепер вкрита пагорбами місцевість чергувалася з рівнинами.
За словами Сузі, коли він уперше побував у цих краях тридцять років тому, тут була прерія, і ліс ріс тільки в улоговинах та біля води. Його слова підтверджуються: високі дерева й нині стоять в улоговинах, а на рівних місцях з'явилася молода парость осики та ялиці.
Коли-небудь люди обживуть ці чудові місця. Тут трави, дерева, птахи, ґрунти й клімат майже такі ж, як у Манітобі.
Ми знайшли кістяк самки бізона, всі великі кістки й череп добре збереглися. Годині о другій пополудні піднялися схилом та виїхали на гарну височину, де ліси перемежовувалися з відкритими просторами. Визначною рисою місцевості були численні вирви завглибшки близько шести футів і до сорока — у діаметрі. Одна з них мала діаметр сто футів, а глибину — майже 50! Води в них не було. В одній виднілися оголення вапняку, в іншій — порода, схожа на граніт. Я прийняв був їх за бездіяльні гейзери, але потім визначив, що все плато, іменоване Солт-Маунтін, вкрите такими вирвами. Сіль виноситься водами в такій величезній кількості, що соленосні шари інтенсивно руйнуються. Спершу утворюються заглибини, які потім, розростаючись, перетворюються у вирви.