— Але страждання необхідні. Згадайте, що говорив Отелло: "Якщо після кожної бурі така тиша, то хай дмуть вітри, поки смерті не збудять". Один з індіанців розказував нам про Дівчину з Мацаки. Юнаки, які хотіли з нею одружитися, мали до обіду скопати її город. Робота здавалася легкою, але там були мухи й комарі, не прості, а казкові... Більшість хлопців не могла витримати укусів комарів і мух. Але той, що зміг, узяв дівчину.
— Поетично! Але в цивілізованих країнах, — сказав Головконтролер, — з дівчатами можна кохатися, не копаючи городів, і в нас немає жалючих комарів і мух. Ми позбавилися їх століття тому.
Дикун кивнув головою і насупився.
— От, от, саме позбавилися. Це на вас схоже. Всього неприємного ви позбавляєтеся, замість того, щоб стійко переносити. "Чи благородніше терпіти каміння й стріли образливої долі в серці, чи взятися за зброю проти безкрайого моря лиха й у боротьбі перемогти..." Але ви не робите ні того, ні другого. Ані терпите, ані боретеся. Ви просто скасовуєте каміння й стріли. Занадто легкий вихід.
Він раптом замовк — згадав про свою матір. У кімнаті на тридцять сьомому поверсі Лінда дрімотно плавала в морі співучого світла й напарфумованих пестощів — пливла геть з простору й часу, з в'язниці своїх спогадів, своїх звичок, своєї старості й обрезклого зів'ялого тіла. А Томасик, екс-директор Інкубаційно-Кондиціювального Центру, все ще в сомовідпустці, загасив сомою приниження й біль і тепер раює в світі, де не чути страшних слів і глузливого сміху, де немає перед очима огидного обличчя, спітнілих одряхлілих рук, що обіймають його шию. Він — у чудовому світі...
— Вам би хоч трохи зазнати страждань, — продовжував Дикун, — а то у вас тут занадто все дешеве...
("Дванадцять з половиною мільйонів, — заперечив колись Генрі Фостер, почувши від Дикуна цей докір. — Дванадцять з половиною мільйонів — ось скільки коштує нам новий Кондиціювальний Центр. Ні цента менше".)
— "Усе, що смертне і непевне, тій долі виявляй, у вічі смерті й небезпеки навіть із-за порожнього яйця відважно зазирай". Чи не принадно, чи не мудро? — запитав, дивлячися на Мустафу Монда. — Якщо навіть залишити Бога в спокої. Хоча, звичайно, Бог був би для цього вагомим фактором. Хіба нема ніякого сенсу й радості в доланні життєвих небезпек?
— Ні, сенс є та ще й чималий, — відповів Головконтр. — Час від часу чоловікам і жінкам необхідно стимулювати свої надниркові залози.
— Що? — перепитав Дикун, не зрозумівши.
— Надниркові залози. У них одна з передумов досконалого здоров'я. Тому проходження через ССП примусове.
— ССП?
— ССП — Сурогат Сильної Пристрасті. Регулярно, раз на місяць, ми насичуємо організм адреналіном. Це фізіологічний еквівалент страху й люті. Люті Отелло, що вбиває Дездемону, і страху Дездемони, яку вбивають. Даємо тонізуючий ефект убивства без ніяких незручностей.
— Але мені подобаються незручності.
— А нам — ні, — сказав Контролер. — Ми воліємо жити комфортабельно.
— Але я не хочу комфорту. Я хочу, щоб був Бог, поезія, справжня небезпека, я хочу, щоб була свобода, хочу, щоб була чеснота. Я хочу, щоб був гріх.
— Інакше кажучи, ви хочете, вимагаєте права бути нещасним.
— Хай буде й так, — задерикувато сказав Дикун. — Так, я вимагаю права бути нещасним.
— Не кажучи вже про право на старість, каліцтво й імпотенцію, право на сифіліс і рак, право недоїдати, бути вошивим, право жити з постійним страхом перед завтрашнім днем, право заражатися черевним тифом, право мучитися нестерпними болями.
Запала довга мовчанка.
— Так, це все мої права, я їх вимагаю.
— Будь ласка, якщо хочете, — знизав плечима Мустафа Монд.
РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ
Двері незамкнені, прочинені. Вони зайшли.
З ванної долинув неприємний характерний звук.
— Що там сталося? — гукнув Гельмгольц.
Відповіді не було. Повторився неприємний звук, потім знову і нарешті стихло. Тоді, клацнувши, відчинилися двері ванни і звідти вийшов дуже блідий Дикун.
— Ого! — стурбовано вигукнув Гельмгольц. — Вигляд у тебе кепський! З'їв щось таке, що тобі завадило?
Дикун ствердно кивнув головою.
— Я наївся цивілізації.
— Чого?
— Я отруївся нею, опоганився. А ще, — додав він тихіше, — я наївся також своєї власної розбещеності.
— Так, але що саме..? Тебе ж тільки-но...
— Тепер я очистився, — сказав Дикун. — Я випив суміш гірчиці з теплою водою.
Друзі здивовано вп'ялися в нього очима.
— Тобто ти навмисно викликав блювання? — запитав Бернард.
— Індіанці завжди так очищаються, — Джон сів і, зітхнувши, провів рукою по лобі. — Я приляжу на декілька хвилин. Змучився...
— Не дивно, — сказав Гельмгольц. Потім, помовчавши: — Ми прийшли порадитися з тобою, — продовжував він іншим тоном. — Завтра вранці ми відлітаємо.
— Так, завтра відлітаємо, — підтвердив Бернард, і Дикун ще не бачив у нього на обличчі виразу такої умиротвореної покірності. — І, між іншим, Джоне, — продовжував він, подавшися на своєму стільці вперед, щоб покласти руку на Джонове коліно. — Вибач мені, будь ласка, за все вчорашнє. — Він почервонів. — Мені соромно, — голос його затремтів, — дуже...
Дикун не дав договорити, взяв його руку й ніжно потис.
— Гельмгольц повівся дуже порядно, підбадьорив мене, — знову почав Бернард після короткої паузи. — Якби не він, я не знаю, що б я...
— Досить, досить, — запротестував Гельмгольц.
Помовчали. Всупереч сумному настрою, навіть завдяки йому, бо сум стверджував їхню взаємну любов, троє молодиків були щасливі.
— Сьогодні вранці я ходив до Головконтролера, — нарешті сказав Дикун.
— Заради чого?
— Просився відлетіти з вами на острови.
— Ну, і він дозволив? — жваво запитав Гельмгольц.
Дикун похитав головою.
— Ні, не дозволив.
— А чому?
— Сказав, що хоче продовжити експеримент. Але я швидше провалюся, — з раптовою люттю додав Дикун. — Я швидше провалюся, ніж дозволю експериментувати наді мною далі. Хоча б і просили мене всі контролери світу. Завтра я піду звідси.
— Але куди? — в один голос запитали Бернард і Гельмгольц.
— Куди-небудь, — знизав плечима Дикун, — не має значення куди. Аби тільки побути на самоті.
З Гілфорда авіатраса Лондон — Портсмут йде через Вейську низину до Годалмінга, а потім через Мілфорд і Вітлі до Гаслемера і далі через Петерсфілд до Портсмута. Майже паралельно пролягла зворотна траса через Ворплесден, Тонгем, Елстед і Грейшот. Між Гог-Беком і Гіндгедом відстань між трасами не перевищувала шести-семи кілометрів. Для неуважних літунів така віддаль була занадто близькою, особливо вночі, або коли хтось із них прийняв зайвих півграма. Траплялися аварії, навіть катастрофи. Було вирішено відвести трасу Портсмут — Лондон на декілька кілометрів на захід. Між Грейшотом і Тонгемом чотири покинуті аеромаяки все ще визначали курс старого Портсмутсько-Лондонського шляху. Небо над ними тихе й опустіле. Зате тепер гелікоптери невпинно дзижчали й ревли над Селборном, Борденом і Фарнемом.