Раптом зі скриньки Синтетичної Музики почав говорити Голос. Голос Розуму, Голос Добросердя. Сувій звукового запису розгорнувся в синтетичну Антибунтівничу промову номер другий (середньої сили).
— Мої друзі, мої друзі, — говорив Голос прямо з глибин неіснуючого серця і так патетично, з ноткою безмежно лагідного докору, що навіть очі поліцаїв за скляними вікнами газмасок на мить затьмарились сльозами. — Навіщо вся ця колотнеча? Чому? Поєднаймося в щасті й добрі. У щасті й добрі, — повторив Голос. — У мирі, в спокої. — Голос тремтів, стишувався до шепоту й завмер. — О, мені так хочеться, щоб ви любили одне одного! Прошу вас, будьте ласкаві й добрі одне до одного...
За дві хвилини Голос і випари соми зробили своє діло. Дельти цілувалися й обіймалися по шестеро відразу. Навіть Гельмгольц і Дикун мало не плакали.
Принесли нові коробочки з таблетками, нашвидку організували додатковий розподіл, і під задушевне баритонне напутнє слово Голосу близнюки розходилися, розчулено плачучи, ніби вмирали з жалю.
— Прощавайте, мої найдорожчі, найдорожчі друзі, хай вас береже наш Форд. Прощавайте, мої найдорожчі, найдорожчі...
Коли відійшли останні дельти, поліцай вимкнув програвача — затих ангельський Голос.
— Підете по-доброму? — запитав сержант. — Чи треба буде вас анестезувати? — Він загрозливо прицілився своїм водяним пістолетом.
— Ні, ми підемо по-доброму, — відповів Дикун, витираючи кров то зі своєї розбитої губи, то з подряпаної шиї та покусаної лівої руки.
Притиснувши хусточку до носа, з якого текла кров, Гельмгольц кивнув ствердно головою.
Прийшовши до тями, почувши під собою ноги, Бернард вибрав цей момент, щоб якнайнепомітніше підійти до дверей.
— Гей, ти там! — гукнув сержант, і свинорилий поліцай перебіг кімнату й схопив Бернарда за плече.
Бернард обернувся з виразом ображеної невинності.
— Тікати? Я такого і в думці не мав. Хоча, все одно, з якої причини ви мене затримуєте? Мене! — сказав він сержанту. — Не можу зрозуміти.
— Але ж ви приятель заарештованих, чи не так?
— Ну... — почав Бернард і затнувся — заперечувати неможливо. — А що коли й так? — запитав він.
— Пройдемо, — сказав сержант і повів їх усіх до поліційного автомобіля, що чекав за дверима.
РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ
Кімната, в яку завели всіх трьох, була кабінетом Головконтра.
— Його фордність зараз надійде, — сказав гамма-слуга і залишив їх.
— Це більш схоже на вечірку з кофеїновипивкою, а не суд, — сказав зі сміхом Гельмгольц, сідаючи в найпишніше пневматичне крісло. — Не вішай носа, Бернарде, — сказав він, глянувши на позеленіле, бліде й сумне обличчя свого друга.
Але Бернард не підвів голови, не відповів, навіть не глянув на Гельмгольца, сів на найнезручніше крісло в кімнаті з невиразною надією якось применшити гнів вищої влади.
А Дикун неприкаяно снував по кімнаті, заглядаючи з неуважливою цікавістю в книжки на полицях, в сувої звукового запису й бобіни читальних машин, що зберігалися в понумерованих шухлядах. На столі під вікном лежав масивний, переплетений у м'яку штучну шкіру том, з витисненими великими золотими знаками Т. ВІН підняв його і відкрив. "Моє життя й праця. Наш Форд. Видано в Детройті Товариством пропаганди фордських знань". Він перегортав сторінки, прочитував речення тут, абзац там і дійшов висновку, що книжка його це зацікавила. У цей час відчинилися двері, й до кімнати зайшов Головконтр.
Мустафа Монд потиснув руку усім трьом, але звернувся до Дикуна.
— Отож вам не дуже подобається цивілізація, містере Дикун?
Дикун глянув на Головконтра. Він приготувався був брехати, протестувати, похмуро відмовчуватися, але розумне обличчя Монда сяяло добродушністю, і він вирішив говорити щиру правду.
— Ні, не подобається.
Бернард перелякано здригнувся. Що подумає Головконтр? Бути зачисленим у друзі людини, яка сказала, що не любить цивілізації — сказала відкрито і кому? Самому Головконтролерові! Це жахливо.
— Але, Джоне... — почав він, але погляд Мустафи Монда примусив його зіщулитися.
— Звичайно, — продовжував Дикун, — у вас є багато хороших речей. Наприклад, музика, що сповнює повітря.
— "Іноді тисячострунне рокотання навкруги, а іншим разом — голоси".
Дикунове обличчя спалахнуло від задоволення.
— Я думав, що ніхто в Англії не читав тієї книжки.
— Майже ніхто. Я один з дуже небагатьох. Бачите, Шекспірова книжка заборонена. Але поскільки закони тут встановлюю я, то я можу їх і порушувати. Безкарно, пане Маркс, — додав він, повертаючись до Бернарда. — Чого, я боюсь, ви зробити не зможете.
Бернард похилив голову в ще глибшій безнадії.
— Але чому ця книжка заборонена? — запитав Дикун. Він так зрадів зустрічі з чоловіком, який читав Шекспіра, що від збудження забув про все інше.
Головконтролер знизав плечима.
— Тому що вона — старий мотлох, і це головна причина. Старі речі нам не потрібні.
— Але старе буває прекрасним.
— Тим більше, коли воно прекрасне. Краса приваблива, а ми не хочемо, щоб людей приваблювали старі речі. Треба, щоб їм подобалося нове.
— Але ваші нові речі такі дурні й огидні. Як оті фільми, в яких нема нічого, крім польотів у гелікоптерах та стереофонічного відчуття, як цілуються люди. — Він бридливо скривився. — "Мавпи й козли!" — лише словами Отелло зміг він виказати своє презирство й відразу.
— В усякому разі, спокійні тварини, — впівголоса, ніби в дужках, пробурмотів Головконтр.
— Чому замість цієї гидоти ви не покажете людям "Отелло?"
— Я вже казав. Отелло старий. Крім того, вони б не зрозуміли "Отелло".
Так, це правда. Дикун пригадав, як Гельмгольц сміявся з Ромео і Джульєтти.
— Ну тоді, — сказав він, помовчавши, — дайте щось нове, схоже на "Отелло" і зрозуміле для них.
— Оце саме те, що ми всі хотіли б написати, — сказав Гельмгольц, накінець порушуючи довгу мовчанку.
— Але такого ви ніколи не напишете, — заперечив Головконтролер. — Якщо це справді буде схоже на "Отелло", його ніхто не зрозуміє, хоч воно й буде новим. А що буде дійсно новим, те не буде подібним на "Отелло".
— Чому ні?
— Так, чому? — підхопив Гельмгольц. Він також забув про сувору дійсність. Не забув про неї лише Бернард, позеленілий від гірких передчуттів і тривог, але на нього не звертали уваги. — Чому ні?