На грудях у баби намисто не з глини[330], а з висушених риб’ячих очей, твердих мов порцелянові кульки.
Замість дукачів — два вовчі зуби та ведмежий киготь.
Вельми стара зілійниця. І хоч дуже добра, а проте її боялися, бо прийшла вона з далека — "десь з Угрів"[331], як "босорканя", жрекиня гірських і лісових богів.
Усі розступаються й Вівдя стає сама серед просторої кімнати. Сиваком, немов коливом[332] на похоронній Службі Божій згори додолу, згори додолу коливає і, промовляючи, ніби не до людей: — Добрий вечір, білий ранок тобі, Земле-Тетяно. Водо-Уляно, — шмигає постолами до дверей.
Вусатий, озброєний драб заступив їй дорогу й озвався ласкавим голосом:
— Нема ще ранку, бабусю! Ще — глупа ніч. Ще люди ані не лягали, не то щоб ся обуджати!.. Не вільно виходити з хати надвір, а тому хто надворі — в хату.
Та Вівдя ніби не бачить драба. Відсуває його злегка рукою й шепелявить беззубим, чорним отвором рота:
— Не руш мене, шинку. Пушти[333]. Мушу "Матінкам" накадити, заздалигоди біду відвернути… Медом-пшеницею їм поклонитись… Воді-Уляні, Матінці чистій, молока не улляли, мучиці пряженої не кинули!.. До рідного ріддя не кликали! Близько проміждо нас лихо ходить! Морену[334] за руку водить! Ох-ох-ох! Близько! Пушти мене, шину! Чи пуштиш, питаю?
У відповідь бабі ніч відгукнулась пострілом.
Суремка кинула з вежі наказ. І заскреготали ланцюги рухомого мосту.
Всі завмерли в хаті в повнім онімінні. Лише баба Вівдя піднесла вгору свій горщок-кадило і, як передтим вичитувала:
— Не знає залізо, що чинить, що робить. Ту силу заліза відає лікар. Лікаря руку веде Господь… І від злої волі, від лиха-недолі най не зведеться зо-зла рука зла…
Отже: "не було писано в зорях" мешканцям борківського замку переспати цю ніч спокійно!..
* * *
Тільки що встигла вгрітися під хутряною ковдрою-"покрівцем" пані Теофіля, як затривожив її сон різкий тріскіт вистрілу та вигук суремки.
Та ж цілком не пробудив: чула потім у дріманню і скрегіт ланцюгів на мості. Але оспала думка одурила. Здавалося, що це вже світає! Опускають "малий міст" до обори, на збирання жолуддя…
Сон переборов. Голова старої пані глибше вгрузла в білу піну темних подушок. Але ж настирлива рука вперто стукала в двері просторої одрини[335]. Якби були незамкнені, певне вже хтось трусив би за рамено.
Та ж пані дядина ніколи не забуде замкнутись на ніч, бо:
— Стару жінку і власне дзеркало, не сміє бачити не прибраною слушно!
— Та най уже бо зволять прокинутись, ясна пані! — вже виразно гукає голос пані Деморацької.
Що правда, голос схвильований. Таж не страхом, а радістю.
Замкова пані це розуміє, але все ще не має сили підвести повіки, хоч напів збуджені думки вже тримають зв’язок:
— Ой, стара я вже, стара! — журиться спросоння дядина. — І коли вже та мала Тея мене заступить! — утретє цієї доби думає те саме.
І раптом, немов хтось її підкинув: сіла на ліжку, прудко зсунула ковдру:
— Що? Що кажеш, Деморацю? Який Адам?
— Та ж наш бо, світла пані! Наш дідич!.. Господи!.. Ясний пан Адам!.. З Арабської Землі повернули. Ще й з родиною! З неволі бусурманської!..
— Мати Божа!.. — спинає руки пані дядина. — Матінко Божа!..
І водночас хапається за різні речі…
Але ж, — лишечко! — що ж це? Не може встати з ліжка: ніг немов нема! І серце тріпоче, як накритий рукою метелик…
А під "парадною брамою" пирхають коні, дзеленчить зброя, вириваються різномовні оклики, гупають важкі кроки людей, що несуть тягарі… і скиглить чи нявчить якийсь звір…
* * *
Третій день невпинно мете сніг…
Неначе не з неба, а з-під землі виривається й курявою стелиться, вимощуючи білою габою всі заглибини та огортаючи всі опуклини землі.
І нереальною запоною заслонює ця заметіль реальний світ…
А з ним — і розпочаті Адамові праці…
Гарячка охопила його чи не з першого дня, як ступив у рідне гніздо: будувати! Будувати! Будувати, як стій!
Там — нове, там — поновити, що занепало від часу!
— От: справжній дідич! Отець роду! — розцвітає душею пані дядина. Таки дочекалась, кому передати керму!
Тепер уже є кому вести тих, що прийдуть на зміну!
А прийдуть!.. Не можуть не прийти!..
Молоду дружину Адамову — "Мариню-самарянку" — полюбила враз. Немов би її знала з дитинства.
— Та ж чому "самарянка?" — заходиться сміхом Адам.
— А як же? — дивується дядина. — Таки ж і в Святому Письмі сказано, що сам Христос розмовляв "із самарянкою"! А не з жадною "сарацинкою!" В Святій бо Землі — хто не жид і не турок — той самарянин! Так і в Святому Письмі стоїть!
Італійським звичаєм, що прищепився мало не по всіх замках[336], і в Борках є затишне "студіольо" — інтелектуальна робітня, з бібліотекою, прикрашене статуями та образами італійського письма.
В тому студіольо Марія-Зорая та два побратими укладають пляни на майбутнє.
— Ось, із Підбору! Не дає навіть каменю возити!.. Ані деревини не довезеш! — нервується Адам. — І це — березень! Початок весни!..
— Але, ще буде час! — схиляє над плянами голову Марія. — Я була б така рада, коли б у каплиці можна було поставити "римські вікна"[337]… А в саду… як би великі розарії та кілька водограїв!..
Адам притягає до себе дружину й показує їй на вікно:
— Поглянь, що буде взимку з водограями та розаріями!..
А сніг, мов глузує: сиплеться густий та лапатий!.. Неначе осипаються цвіти з дерев…
— Чудово! — захоплюється Зорая невиданим видовиськом. — Чи ж думала я побачити цей чистий сніг, коли читала про Румікаю!.. Пам’ятаєш: вона також хотіла його бачити. І володар звелів засадити мігдаловими деревами всю кордованську рівнину. І коли зацвіли вони…
— Султанша Румікая!.. Кордованська рівнина!.. Як ми далеко від них! — озивається дон Карльос і відходить до широкої софи, що над нею різьблена полиця з книгами.
Вмостився біля вогню побіч Рустема, втопив ноги мов у пухнатий мох, у велику ведмежу шкуру, розстелену при канапі. Узяв книжку з полиці.
Так приємно від тиші, тепла й білого світла що відбиває сніг…
Глянув на притулені одна до одної голови молодят, схилені над столом… Усміхнувся.
Побратимове щастя промінням своїм пригріло й Карльосове серце, налите почуттями знаними реконвалесцентам: навіщо ще якесь інше "щастя", коли лишилось життя й повертає здоров’я?..