Гарний, драматичний тенор обнявся з голосом інструменту… Звивався й плив, розходився з металевим голосом струн. Ніби посварившись… як розходяться на хвилю закохані, щоб незабаром обнятись іще палкіше.
Крізь мережу мімоз і пальм швидко й часто миготіли зорі. Ніч була, як жива істота:
"…блакитнокоса, срібнонога красуня"… — пригадав Адам порівняння памфілійської поетки Білітіс…
І досадно всміхнувся:
— Тільки ця красуня-ніч слухає моїх пісень!.. А "та"… або вже спить, або заглибилась у студії свого Корану… І не чує!..
Шарпнув знову по всіх струнах і затяг веселої. Але раптом урвав: по піску доріжки заскрипіли легенькі, жіночі кроки.
— Вона?.. — затріпотіло серце, а очі впились у блакитняву примару, що випливаючи на ясне тло стежки, то поринаючи в тінь дерев, легко підпливала до нього.
— А хоч би й не "вона"!., А все ж хтось зрозумів його тугу!..
Постать уклонилась здалека й зробивши ще кілька кроків, простягла Адамові загорнений у зелену, шовкову хустку пакунок.
Взяв і відчув дотик м’якого шовку та аромат шіразьких троянд.
Та ж не встиг спитати, як уже був сам.
Із хусточки випав шматочок пергамену. В пакуночку ж була пара гарненьких черевичків, гаптованих перлинками й сріблом. Без труду прочитав при місяці[196] гарне письмо:
— "В перший селямлик віддай, чужинче, ці черевички тій, кого кохаєш."
Все. Ні значка, ні наймення.
Протер очі: ні, не зникають, ні черевички, ні ароматна хусточка, ні пергамен. Тільки по післанцеві — й сліду нема!..
Почув, як у солодкій тривозі стукотіло власне серце…
— Ось вона — таємна "Мелісенда!"
Селямлик?.. Тобто — в п'ятницю… Але ж саме сьогодні — п’ятниця!.. День "щасливий між днями" — бо це "день шлюбу Магометового!"
Тому, в цей день дозволено посватаній дівчині вийти в сад, звичайно, в супроводі матері або батька й слуг: вільних, не рабів безправних, аби були свідки…
Можуть це бути й не слуги, але кревняки. Але, здебільша, задовольняються супроводом слуг.
Там, у саді, подасть черевички той, кого призначили дівчині за "судженого" батьки. Там дівчина поперше побачить його зблизька, як свого нареченого.
І, коли нелюбий — може не прийняти від нього черевичків.
Коли ж це "він", той про кого мріяла — радісно взує черевички. А принятий наречений, на знак згоди, віднесе з собою ті, що ззула[197].
Майже бігцем промайнув Адам попід Карльосовим вікном, притискаючи таємні черевички, що ними мала прийти до нього "казка його життя".
Не завважив навіть: чи світилось у побратима, чи ні…
— "Гасне бо каганчик приятельства, коли сходить зоря кохання!" — прошепотіли, немов тільки для себе самої, дівочі уста, схованої за хамаципарусами, загорненої в покривало жіночої постаті.
* * *
— Але, Хадіджо!.. Що примарилось тобі, моя зоре? Хто чув про селямлик? Та, ще й саме, коли брат учора виїхав!.. Я нічого не відаю. Ні сном, ні духом!.. Кажу ж тобі: я нічого про це чула, не знаю!
Емірова донька Хадіджа легенько відштовхнула велетенського гепарда[198] "Рустема" й ніжно обняла тіточку Зораю:
— Та ж чула я!..
Тулилась рожевою щокою до тітчиного обличчя й намагалась відсунути сувої Корану, що над ними схилялась Зорая.
— Чули про це всі цвіти в саду! А їм сказали соловії… Чули зорі на небі й бризки фонтану на воді!.. Правда, Рустеме, вони ж це мусіли й тобі переказати?
Зораїн мазунчик, гепард, ліниво позіхнув і витяг свої передні лапи.
— Бачиш? Для нього це така стара новина, що йому аж нудно про це слухати!
Зорая з лагідним усміхом відсунула інкрустовану слоновиною касету, що в ній зберігала особливо дорогоцінні сувої, і обняла прегарну — як пуп’янок "чайової" троянди, — племінницю.
— Ну, хай і так! Але ж нічого не знаю я! Чи ж би брат Ібрагім, без порозуміння…
Хадіджа стиснула Зораїні руки:
— Бо… саме про тебе, тіточко-газеле!.. Тому мусиш, — мусиш! — прийти в сад, як повний місяць, заслонений срібною хмарою! Нічого не відаючи з того, що написали поети-смертельники на землі!
Зорая споважніла:
— Дитино, я знаю, ти змалечку любиш вигадувати чарівні казки й "гратися в них". Але цей твій жарт — недоречний. Ти ж відаєш: за рік-два, з дозволу брата, за згодою імамів[199] та звичаєм старовинним, я скину з обличчя свого жіноче запинало, як вчинила це Уалада, донька каліфа Ель-Мостафі та Валадад, поетка кордовська[200]. Рівна мужам серед мужів, не щастя жіночого в коханню, але щастя в мудрості шукаю я, віддавши мудрості своє життя. Навіщо ж такі жарти?
Задивилась у далечінь, немов бачила там добровільно вибране майбутнє: наслідувати вчену Маріям із Кордови[201], що пішла дорогою мудрости ще далі, бо ж із катедри викладала "Мудрість найвищу" — Коран[202].
Але Хадіджа лащилась, як веселе котенятко:
— Як мигдалевий цвіт гарна моя тіточка Зорая! Мов криниці прозорі — аж чорні, такі глибокі! — її очі! Дна не доглянеш у них! Як повний місяць, що з-поміж дамаських троянд у водограй на себе задивився — така моя тіточка, троянда серця мого[203].
— Але дай спокій, Хаді! Стара вже я на такі речі… — голос Зораї несподівано задзвенів журливою ноткою. Щось озвалось, — немов заворушилась сполохана гадючка, — у глибині серця: "Може й є в цьому трохи правди?.."
А Хадіджа розсипала іскри сміху й блиски з очей:
— Двадцять три роки — ті-і-точ-ко! Та хіба ж то старість?
— Ну, відомо! Це ж майже чверть століття!
— І за тисячі літ не старіють зорі! А моя тітуся — зоря серед жінок!.. Коли не віриш мені, так запитаймось… хоча б… чужого лицаря! А хоч і їх двох!..
Зорая спалахнула.
Але племінниця вже відхилила довгу, смарагдову сережку й шепотіла тіточці на вухо:
— Цілком випадково… Так: цілком випадково завважила… коли стрічались часом у саду з братовими магістрами… А хіба ж це не відомо й татові? А він же так бажає щастя Зораї!..
І серце, офіроване, щоби по вінця наповнилось самою мудрістю, тремтіло тривогою, радістю…
Ах, як гарно було слухати "голос ночі"… з-під дактилевих пальм!.., що дуже добре долітав до плоскуватого даху емірового гаремліку!.. А мудрість?.. Чи ж не ліпше за неї… безумство?.. Чи не варт, віддати за таке "безумство" частинку мудрости?
Сказано бо:
— "Те, що віддав ти, — зберіг ти для дару Всемогутньому".
І дійсно була певна, що коли "є на те братова воля", то й вона, Зорая, вкладає свою волю й свої бажання "в правицю Відвічного"…