Недалечко, в долинці, двоє пастушат роздмухували вогничок.
Сухі стеблини й галузки немов поквапливо тріскотіли й палахкотіли. Вогняна вишиванка гаптувала сиву плахту густого диму.
Аромат печених зерен приманив велику, нубійську козу[159]. За нею спокійно підходили ще дві. Але мале козенятко заплуталось у кущах і жалісно мекало. Хлопчик зірвався на рівні ноги і з криком кинувся до звірятка.
Прикрашена намистом, сережками та скляними бранзолетами — "як доросла", — мала дівчинка залилася дзвінким сміхом:
— Коли б крик помагав, — уловив Карльос арабські слова дівчатка, — то осел вибудував би за годині дві кам’яниці! Ха-ха-ха!
Раптом хлопчик затримався. Крізь дрібне листя перців упав йому в око вогник свічки, а потім і постать лежачого Карльоса.
— Чарівник? — засунув пальця в рот неполохливий пастушок.
Нині бо була саме доба, коли найчастіше кусають скорпіони й гади. А таємні "чародії", знаючі на те ліки й "слово", мандрують із місця на місце.
І пастушок дуже зрадів, коли Карльос попрохав у нього трохи води.
За хвилинку мандрівник жадібно пив із глиняної миски свіжо надоєне козяче молоко.
Діти давно мріяли про "Фатимину руку" — талісман, що "відгонить усяке лихо, страх, не вдачі та внешкіднює погляд "урічливих очей…" Може їм його дасть?..
Але виявилося, що Карльос талісманів не має. Мав лише останню монетку. І той "бакшиш" був такий новенький, блискучий, що діти придали ще до молока й цілу чималу торбинку дактилів.
Полишивши свічку при Гробі Господнім, по довгій молитві, сидів Карльос у Гетсиманському Саді, під оливою, що одна з сімох виросла з тих пнів, які ще були за Христа[160].
Був повен вражень і думок. Чувся щасливий, що виповнив свою обітницю. Почував, що "переміг свою спокусу" й що легче йтиметься йому далі по життєвому шляху.
Але не міг пересилити суму й терпкого смутку, що ліг йому на серце, коли вступив він у "Святі Місця".
Здавалося: ближчою була йому "Свята Земля" поки сам був від неї далеко… А ось, коли наблизився й торкнувся її власною ногою, мусить заплющитись, щоб побачити знову ту "справжню" Святу Землю…
Бо тут… тут лунають у самому повітрі тужливі скарги Марії Магдалини:
— Узяли Господа мого з гробу й не знаю де положили його!..
З усіх учнів Христових найвиразніший слід залишили тут "Сини Заведеєві", що свого часу турбувались питанням:
— "Хто сяде по правиці, а хто — по лівиці", щоб керувати народами…
Бачив Карльос тут "митарів" і "фарисеїв…" В апотезах кадильного диму і в сяйві свічок та лямпад відходили від вівтарів "слуги Божі" з поглядами, що схрещувались гострими лезами.
Очі інших кидали питання-докір:
— Чому тут "і вони"! А не ми — і тільки ми? Бо таки ж нам — і тільки нам! — повинно належати це місце". Бачив також і "нащадків Юди…" Ох, скільки їх тут!
І брязчать їхні монети… Брязчать опадаючи, як металеві сльози, на руці скарбника… Вливаються з відгуком слів латинських, грецьких, слов’янських, вірменських, коптійських… Однак, звучать усі ті слова окремішньо. Ні єдности, ні гармонії вони не творять…
* * *
Жовтий, вищерблений місяць дивився з-за Оливної Гори втомленим обличчям змореного й безсонням знудженого хворого…
Обминаючи "пам’ятки людські", Карльос прямував до Бетанії, де шукав відпочинку Христос, після своїх змагань із людською невірою, заздрістю, хитрощами й болістями…
Але "пам’ятки людські" настирливо звертали на себе увагу!
Он там на Оливній Горі, де в тиші молився Учитель — стояла десята римська Титова! — леґія вимірюючи кару Єрусалимові,,.
Звідти закликав лицар Танкред хрестоносців до бою з невірними…
І скільки ж пролито тут крови людської". Перемогли "борці за увільнення Святого Гробу" спрагу, голод, невимовно-тяжкі походи й страшні бої…
А себе самих?
Підлягли бурі власних прямувань, ворожнечі, боротьба між собою…
Десь тут, на Оливній Горі — найсвятішому місці Святої Землі була колись церковця…
Писалося про неї в старій "Книжці Пілігримів Скандинавських"…
Два брати — ченці скандинавські — Свен та Аксель, збудували її, щоб у ній вимолити "благословення для свого краю"…
Юдеє! Юдеє! Навіщо налила ти у Ґраля ненависть — найзліщу з усіх: ненависть братню!
Карльос сів на більшому камені при дорозі. З’їв останній яшний корж, що дістав як альмужну. Помацав у торбинці дактилі, що купив був за "бакшиш" у пастушків. Але не їв їх.
Думки перейшли на "Алі-Співака", котрий усі свої жалі й болісті топив у єдиній молитві:
— Вірую!..
Усміхнувся радісно, бо вчора приніс ім’я вбогого, нікому незнаного астурійця, як квітку, що склав її в "Печері Вірую", де, як говорить переказ, зложили Апостоли цю молитву.
Але в мешіту, що стоїть на місці Вознесіння Христового не втрапив: не мав чим заплатити "вступного"…
Пішов далі.
Не великим шляхом, а маленькою стежкою. Спочатку вилася між камінням і раптом обірвалась над проваллям.
Під скелею криво посміхалася беззубою пащею розломаних дверей і зрезиґновано розвалювалась пустка-хатина.
Сліпа, без вікон, — як і "осліплені" Єрусалимські доми, що поприсідали в щілинах вузеньких вуличок, прищулились і чекають…
На що?.. Може на ту "кару", що самі накликали на себе гукаючи:
— "Кров його на нас і на дітях наших!"
І знову сум натис на серце… Знову вчув слабість, ледве дійшов до пустки.
Виснажений тим, що пережив, бачив, передумав — не ліг, а впав на глиняну, подзьобану — людьми чи звірятами? — долівку.
Від великої втоми не міг відразу заснути. І почав відмовляти вервицю за істоту, що видалась йому найближчою: за безумну донью Хуану яка, глибоко віруючи в воскресіння, жила, однак, не життям… а смертю!..
* * *
З соняшним промінням раптом бризнуло й освітило ніби повітря, кришталеве дзюрчання сопілки.
Розсипались перли роси, погнались срібні краплини, зливаючись у струмочки — говірливі, веселі, бадьорі…
Карльос підніс голову. Звівся на ноги й вийшов із руїн.
Свіжа мелодія сопілки плеснула щераз прозорою хвилею, закрутилася над головою Карльосовою й розсипалась дощем…
На кручі, над хатиною стояв високий, прямий, як пальма, дід.
Чорний турбан обвивав його голову. Проплетена соняшним сяйвом біла борода мерехтіла на рівній, довгій по п’яти, сорочці. В руках мав очеретяну, обмотану просмаленим шнурочком сопілку.