* * *
— Сьогодня зайшов я далеко, за стежку караван… Аж до горбка, де лежать руїни маленької фортеці з розколеними білими стінами… — оповідав, по вечері, на рекреації Карльос.
Півколом-вінком посідали ченці у дворі, на землі. Мимохіть перейняли вже дещо зі східніх звичаїв…
Ледве тріпоче срібними листочками оливка над колесом святої Катерини. Коло вежі-каплиці з перервами обзивається червоний вогник лямпади: "Серце моє світ возлюбило, і ось Я з вами до кінця світу!"
— А! Це ж — "Мертва Оаза"! — відзивається брат Дженаро. — Зблизька то тільки купа каміння. Але в скелі — висічені келії…
— Так! Ще тримаються рештки дверей, з вирізаними хрестами замість віконець…
— Так давно це було, що вже ніхто живий і не пам’ятає, — забирає голос ігумен. — Жив там пустельник… Зберегла про нього пам’ять людська тільки те, що міг одним рухом утихомирити кожного хижого звіра.
— Кажуть люди: досить було, щоб учинив знак хреста, а лев ставав спокійний і тихий, як овечка.
— Як підеш, гостю наш, у дальшу мандрівку, — радить брат Евзебій, — візьми з собою каміньчик звідтіля. Побачиш: звір не підступить до тебе!
— Не чув я там жадного слова, — задумливо продовжував Карльос, — але ж якось так дивно було! Ніби ясно в душі відзивалось кілька разів усе одно й те саме слово: "Почекай!.." кілька разів усе одно й те саме слово: "Почекай!.." І таким спокоєм повіяло на мене від тієї купи каміння…
— То ж піди туди ще, сину, — поважно порадив отець Ліберат. — Піди! Візьми з собою їсти, пити. Пробудь там трохи. Місця, де довго молились праведні люди, овіяні їхнім духом… Побачиш, що й на тебе пішле ласку свою незнаний людям Божий Святий.
Карльос послухав ігуменової ради. По кілька день проводив самітно в "Мертвій Оазі." І справді: ніколи не заблукав туди жадний звір, не заповзли отруйні гади. І каравани обминали це місце. Кочовники боялись його, гадаючи, що "живе там дух пустельника!.."
Вірили, що саме тому й висушив він джерело, щоб живі не турбували марнотою своєю вічного спокою, що здобув його він там своєю святістю…
Пошана номадів до "дервішів води" виросла мало не в авреолі для Карльоса. Живим бо лишився він після рани "самого" Абу Джема, що прозивали його "Стрілою Азраїловою".
Відомо було й те, що славний і гордий Абу Джем, який — відколи рука його почала тримати зброю, — ніколи не зганьбив себе невлучним ударом, — перепросив "босого дервіша" і то — навколішках! Перед усіма! Широко-далеко бігла слава і про те, що Карльос — "зранений у серце рукою Абу Джема" ожив. І йому "мертвому" не зашкодили шакали.
— Босий ходить пекучими пісками, чого ніколи не роблять і "дервіші криниці"!
— Від ран, повніських хробаків, вилікував ель-Кебірового верблюда!
І легенди росли, розрослись довкола висохлої від немочі постаті дон Карльоса.
— Людська уява, як і пустиня повна марева! — — ласкаво всміхався патер Ліберат.
І Карльос жив серед тих міражів-марев…
— "Чекай!" — звучало в ухах "попередження", Мертвої Оази.
— Чекай! — умовляли ігумен і ченці.
Але ніхто не міг би сказати, чого саме мав чекати Карльос.
Коли ж уже настільки набрався нових сил, що міг би продовжувати мандрівку до головної своєї мети, все ще не відходив Карльос із загубленого в пустині, малого, напів зруйнованого манастиря. Була певна віра в усіх, що "голос Святого" не дурно озвався.
А патер Ліберат плекав у серці думку: — Чому б таки й не остатись назавжди в Мертвій Оазі набожному прочанинові? Адже скрізь на землі повинні бути святі!.. І тішився старий ігумен вірою — чи мрією! — що відродиться колишня Тебаїда… з їхнього манастиря вийде початок її! — А з "новою Тебаїдою" відживе й дух стародавньої Церкви, чистий, радісний і простий…
Та й буде ще одна цілком щаслива душа християнська, бо ж: — Що доброго можуть мати ті вбогі люди по великих містах?
* * *
Карльос тількищо скінчив свою скромну цену в Мертвій Оазі, коли з тіні, що вже почала стирати різкі, соняшні плями, виткнулись двоє їздців.
Двоє. Бо й смілива людина не радо їде пустинею самітньо. А ці, вели ще з собою й третього, навантаженого верблюда.
— Дервішу праведний,— схилились перед Карльосом — най милість Всемогутнього буде над тобою! Просимо помочі твоєї! Лихі духи напосілись і опанували того, що найняв був нас… Довезли ми його до "криниці дервішів", — але — чи дочекає він ночі? Відає те тільки Всемогутній! Ото ж…
І один з бедуїнів простяг Карльосові шматочок пергаменту.
Лясерда напружив зір. На клаптику було виведено рукою патера Ліберата:
— Вертайся швидше, сину! Світло твоє розсвіталось.
Карльос мовчки всів на верблюда.
Повна пітьма огорнула вже манастир, коли він зі своїми попутниками спинився на тихому дворищі, біля криниці.
Дві чернечі тіні ясно закреслювалися на тлі новопоставленого біля "Колеса Святої" намету, освітленого зсередини. Там же, тихенько жував листя припнутий до пакола нерозсідланий осел. З обох боків його сідла — спокійно дивились до зоряних очей жовтавим поглядом два розсвічені ліхтарі.
— Ой, щось видко далеко та Мертва Оаза — почулось із намету.
Лясерді захопило дух, а серце затріпотіло в грудях: без вагання, цього разу, пізнав і повірив! Був це знайомий і любий "круглий" Херонімів бас!
Карльос гарячково рвонув за полу намету.
І Херонімо тримав уже в своїх обіймах свого "Карліто".
Так пізнавав Карльос — тільки самий голос! Той же, хто ним говорив — був не до пізнання! Не дуже пізнавав і Херонімо свого "Карліто".
Правду казали ченці: дон Карльос був подібний до "Павперелльо" — святого жебрака Франциска, з його літерою Т на обличчі!
— З душею було б мені легше розлучитися, як бачити, що йде у світ, мов останній жебрак, мій босий Карліто… Кам’яні груди Хіральди[115] не витримали б і тріснули б із болю!— хвилювався старий джура та витирав рукою очі й сиві вуса, що тремтіли вкупі з гостренькою — як білий листочок — борідкою. А Карльос усе ще вдивлявся з жахом на те що вчинила пропасниця з кремезним, раменатим атлетом.
Загострений — як стрілка соняшного годинника — Херонімів ніс пропускав крізь ніздрі і перетинку світло, ніби крізь промащене полотно. Великий борлак недорічно стрибав під жовтою шкурою тоненької мов у дитини шиї. Блискучі очі втягло в чорні ями, немов аж до піднебіння.