Сучасність (1957 р. н. е.). Велика частина населення живе собі майже безтурботно, не знаючи страху за завтрашній день; церкви, школи й лікарні коштують не дорого, а за кремацію в крайньому разі можна й не платити. Життя котиться надійною колією, однак минуле стрясає всю нашу будівлю, дістає й до підмурків. Хто багато має, той боїться багато втратити. Переживши небезпеку, люди сповзають з коня, мов той вершник, що об'їхав Боденське озеро: усвідомити необхідність набиратися мудрості надто страшно, а й далі бути хоч і не героєм, а все ж бодай розважливим уже несила; люди пристають до шерег переможців, витягують на світ божий легенди про войовничих батьків, згадують про міфічну загрозу короткого замикання, мріють про давні-предавні бойовища, роблять із себе учасників руху Опору, і вже генштабісти заходжуються викликати заклинаннями світ Нібелунгів, марять про атомну зброю, про героїчну нищівну битву в разі власного наступу, коли загибель армії знаменуватиме собою початок загибелі нації, загибелі жорстокої і остаточної, тоді як пригноблені народи довкола вже давно мужньо й хитро навчилися від цієї загибелі рятуватися. Та кінець може настати і в інший спосіб, куди смішніший. Іноземці скуповують землю, яку тут хтось збирається захищати, економіку тримають чужі руки, а свої тільки нею керують, не маючи, по суті, ніякої влади; громадяни держави становлять такий собі верхній прошарок, під орудою якого в безсоромно дорогих житлах циганськими таборами туляться ощадливі й роботящі італійці, греки, іспанці, португальці й турки, нерідко зазнаючи приниження, часто неписьменні, для багатьох їхніх господарів просто неповноцінні люди, раби, що колись можуть стати свідомими пролетарями, відчути перевагу невибагливої своєї життєздатності й зажадати собі прав, свідомі того, що машина, яка називається "нашою державою" і наполовину вже скуплена чужоземним капіталом, тепер залежить тільки від них. Наша невеличка країна, здогадуються люди і вражено протирають очі, насправді зійшла зі сцени історії, коли вступила у великий бізнес.
Реакція громадськості. На цьому тлі злочин почесного доктора став справжньою подією. Її наслідок неважко було передбачити: оскільки з політики ми вихолостили політику,— тут ми посилаємось на майбутнє, лиш у цьому ми ще сучасні, справжні першопроходці, світ, мовляв, або загине, або о шве йца риться,— оскільки від політики сподіватися вже нічого, ніякого чуда, ніякого нового життя, хіба що згодом, пізніше, стане трохи вільніше на вулицях, бо суто біологічно країна поводиться добропристойно, в дітонародженні виявляє стриманість (що нас небагато — наша велика, а що наша нація завдяки чужоземним робітникам розквітає поволі — наша найбільша перевага), то будь-яка заминка в щоденному поступі викликає загальну вдячність, кожну розвагу всі вітають, тим більше, що щорічна врочиста процесія гільдій та корпорацій, суха й церемонна, анітрохи не замінює святкової карнавальної ночі. Отож поведінка почесного доктора Ісаака Колера ніби розв'язала людям руки: випала ж бо нагода неофіційно посміятися з того, що офіційно викликало обурення, а того вечора, коли це сталося, розлетілася чутка (її приписували високому урядовцеві, чи й не самому голові міської общинної ради), нібито Колер, завадивши професору Вінтерові виголосити першого серпня ще одну свою промову, заробив собі ще одне звання почесного доктора. Навіть невдалі дії поліції не призвели до нової хвилі громадського обурення — просто надто велика була зловтіха. Наша держава вже давно не відповідає своїй славі, і населення ставиться до поліції тепер досить холодно. Зробившись несподівано великою, ця держава прагне зберегти колишній затишок, доброчесність і благодійність, що їх завжди собі приписувала й приписує, хоче залишити особисте в неособистому, бере під контроль традицію, хоч її давненько вже дідько взяв. Час тепер має більшу владу, ніж місто з його напруженим життям, і робить із ним усе що хоче. Отож ми вже й не такі, які були, і не такі, якими маємо бути, живемо у стані війни з сучасністю, не хочемо того, чого, однак, маємо хотіти, через власну впертість ніколи не чинимо цілком так, як треба, а тільки наполовину — це в найкращому разі, та й то неохоче. А виливається це в розширення поліцій-них функцій, бо хто воює з сучасністю, той мусить запроваджувати правила та обмеження. Наша спільність значною мірою стала поліційною державою, яка втручається в усе — від моралі до транспортного руху (і те, й те в хаотичному стані). Тому поліція — не стільки символ охорони порядку, скільки символ рафінованих хитрощів. Ну годі. Я набрався вже як май груш. Крім того, до моєї контори (знов мансарда на Шпігельгассе) саме ввійшла ота краля, що має мебльовану кімнату; ця особа потребує юридичної допомоги. Я пораджу їй придбати собаку. Нехай виводить його, а заразом і себе, надвір двічі на ніч (рекомендація Товариства захисту тварин, на яку, скрегочучи зубами, дав згоду Єммерлін).
Прокурор Єммерлін. Кантонального радника він ненавидів. Невимушеність доктора Колера дратувала його. Прокурор не міг забути старому, що в концертній залі той потис йому руку. Так уже його ненавидів, що навіть посварився сам із собою. Суперечність між власною ненавистю й почуттям справедливості стала просто нестерпною. Єммерлін то поривався заявити про своє зацікавлене ставлення до справи, то сподівався, що кантональний радник сам відхилить його кандидатуру як прокурора. Про своє вагання Єммерлін звірився кантональному судді Єгерленеру. Кантональний суддя обережно поговорив зі слідчим, той — з начальником поліції, який, зітхнувши, наказав привести Колера з дільничної в'язниці до свого кабінету — щоб зручніше було розмовляти. Настрій у почесного доктора був якнайкращий. Віскі "Білий кінь" смакувало чудово. Начальник поліції знов запропонував Колерові взяти адвокатом Штюссі-Лойпіна: мовляв, його офіційний захисник зажив поганої слави нездари. Колер відповів, що це не має ніякого значення. Нарешті начальник поліції сказав про сумніви Єммерліна. Тоді кантональний радник запевнив, що однаково не знає в місті обвинувача, який би ставився до нього прихильно. Коли цю відповідь переказали Єммерліну, той люто вигукнув, що тепер він уже покаже панові почесному доктору, тепер він засадить його на все життя до в'язниці. Після цього кантональний суддя вже хотів був звільнити прокурора від справи, та все ж таки передумав — зі страху, що від злості того вхопить грець, адже здоров'я в Єммерліна було поганеньке.