— Ісааку, любий мій,— почав він нарешті,— скажи мені, бога ради, навіщо ти застрелив отого старого цапа?
— Ти маєш на увазі... —трохи нерішуче почав кантональний радник.
— Ти взагалі бодай розумієш, що зробив? —урвав його начальник поліції.
Почесний доктор відповів не зразу. Спершу він неквапно надпив вино, потім
звів на співрозмовника трохи іронічний чи скоріше навіть здивований погляд.
— Звичайно,— сказав він нарешті. — Звичайно, розумію.
— І навіщо ж ти застрелив професора Вінтера?
— А-а, он що! — мовив кантональний радник і ніби про щось замислився. Тоді засміявся: —То он воно що! Непогано.
— Що непогано?
— Та все.
Начальник поліції не знав, що й відповісти. Він сидів спантеличений і злий. А вбивця, навпаки, аж повеселішав, він раз у раз нишком усміхався сам до себе і, здавалося, навіть не знати з чого тішився.
— Ну? То навіщо ти застрелив професора?— втретє запитав начальник поліції — рішуче, вимогливо — і знову витер піт на чолі та шиї.
— Я не мав на це ніякої причини,— признався кантональний радник.
Начальник поліції вражено втупився в нього, не вірячи своїм вухам, тоді
вихилив увесь шамбертен, наповнив свою склянку ще й при цьому розлив вино.
— Не мав ніякої причини?!
— Ніякої.
— Але ж це безглуздя! Ти повинен був мати якусь причину! — нетерпляче вигукнув начальник поліції. — Це просто безглуздя!
— Виконуй свій обов'язок, прошу тебе,— сказав Колер і статечно допив вино.
— Мій обов'язок полягає в тому, щоб заарештувати тебе!
— От-от.
Начальник поліції був у розпачі. Як людина розважлива він у всьому любив ясність. Вбивство взагалі він розглядав як нещасливий випадок і ніколи не давав йому оцінки з погляду моралі. Але як людині порядку йому потрібна була причина. Вбивство без причини — це, як на нього, порушення не так моралі, як логіки.
— Я здам тебе в божевільню на обстеження, так буде найкраще!—люто заявив він. — Це просто неможливо — щоб ти надумав убивати без причини.
— Я цілком здоровий,— спокійно відказав Колер.
— Подзвонити Штюссі-Лойпіну? — запропонував начальник поліції.
— Навіщо?
— Тобі потрібен адвокат, чоловіче добрий. Найкращий із тих, яких ми тільки маємо. А Штюссі-Лойпін якраз такий і є.
— Мені досить буде й того, якого призначить суд.
У господаря кабінету опустилися руки. Він застебнув комір, глибоко вдихнув повітря.
— Ти, мабуть, з глузду з'їхав,— прохрипів він. — Віддай револьвер!
— Який револьвер?
— Той, з якого ти застрелив професора.
— У мене його немає,— заявив почесний доктор і підвівся.
— Ісааку,— благально промовив начальник поліції,— я сподіваюся, ти не примусиш нас обшукувати тебе!
Він хотів налити собі ще вина, але пляшка була порожня.
— Чимало ж видудлив той клятий Вінтер,— пробурмотів начальник поліції.
— Розпорядися, щоб мене нарешті забрали,— запропонував убивця.
— Будь ласка. Але потім тобі вже не поможе ніщо. — Начальник поліції також устав, відімкнув двері й подзвонив. — Відведіть його,— наказав він вахмістрові, що ввійшов до кабінету. — Він заарештований.
Запізніла підозра. Мої намагання переказати ці розмови — власне, "можливі варіанти", оскільки сам я їх не чув,— це не спроба написати роман, а необхідність змалювати кожну подію якомога вірогідніше. Але* тут нічого складного нема. Правосуддя чиниться значною мірою за лаштунками, це правда, одначе там-таки, за лаштунками, розмиваються начебто так чітко окреслені зовні обов'язки й повноваження, міняються чи інакше розподіляються ролі, відбуваються розмови між дійовими особами, що на людях виступають непримиренними ворогами, і взагалі панує зовсім інша тональність. Не все можна запротоколювати й додати до справи. Одну інформацію розголошують, іншу приховують. Так, приміром, начальник поліції був зі мною завжди відвертий, балакучий, доброхіть про все розповідав, дозволяв зазирати до важливих паперів, нерідко й переступав задля мене свої повноваження, одне слово, він ставиться до мене — ще й тепер — прихильно. Та й сам Штюссі-Лойпін був зі мною цілком ввічливий, навіть після того, як я давно вже опинився в іншому таборі; це тільки недавно вітер повіяв не з того боку, але причина тут зовсім інша. Кажу ж, мені не треба вигадувати ці розмови, досить лише їх реконструювати.
Ні, мої "літературні" труднощі полягають в іншому. Я розумію, навіть задумане мною вбивство та самогубство не стануть достатнім доказом моєї правдивості. Та коли я описую ці події, мене знов і знов посідає безглузда надія все ж знайти такий доказ. Може, мені пощастить, скажімо, з'ясувати, де подівся Колерів револьвер. Адже зброю, якою було вчинене вбивство, так і не відшукали. Спочатку цій обставині ніхто не надав значення, і на слідство вона не вплинула. В тому, хто злочинець, суд не сумнівався, свідків було задосить — персонал "Театрального", численні відвідувачі. І коли на початку розслідування начальник поліції і робив усе можливе, аби знайти револьвер, то не заради того, щоб довести вину Колера,— в цьому не було ніякої потреби,— а просто задля порядку. То був його, так би мовити, криміналістський стиль. Проте начальника поліції спіткала невдача. Хоча це просто не вкладається в голові. Дорога, якою почесний доктор Ісаак Колер їхав з ресторану до концертної зали, була відома, і там усе обшукали до квадратного сантиметра. Вистріливши в професора, що поглинав своє tournedos Rossini, Колер відразу сів до "роллс-ройса" поруч із міністром — тому саме снилося віскі, ми про це знаємо. В аеропорту вбивця з міністром вийшли з машини, але шофер (він-бо ні про що не здогадувався) не помітив на сидінні ніякого револьвера; директор швейцарської авіакомпанії, який вибіг привітати високого гостя, теж нічого не завважив. У вестибюлі постояли, поговорили, для годиться висловили захоплення будівлею чи, точніше сказати, її внутрішнім оздобленням, потім неквапом рушили до літака, при цьому Колер легенько підтримував міністра.
Всі урочисто прощаються, Колер із директором повертається до вестибюля, ще раз кидає погляд на літак, що вже розганяється на злітній смузі, тоді купляє в кіоску "Нойє цюріхер цайтунг" та "Національцайтунг", перетинає вестибюль (весь час із директором авіакомпанії, але вже не звертаючи уваги на внутрішнє оздоблення), виходить до машини, від аеропорту їде на Цоллікерштрассе, двічі сигналить під будинком вдови, яка теж ні про що не здогадується і з'являється відразу (вони вже спізнювались), а з Цоллікерштрассе вони поспішають до концертної зали. Ніде ані сліду зброї, вдова також нічого не помітила. Револьвер зник, наче розтанув. Начальник поліції наказав якнайпильніше обшукати "роллс-ройс", потім вулиці, якими їхав Колер, його віллу, сад, кухарчину кімнату, шоферове житло, квартиру на Фрайєштрассе. Анічогісінько. Начальник поліції ще кілька разів напосідався на самого Колера, навіть кричав, одного дня допитував його годинами. Почесний доктор тримався блискуче, а от у Горну есера, слідчого, що продовжив допит, духу забракло. Потім заявив протест прокурор: мовляв, поліція і слідчий не мали підстав удаватися до такого скрупульозного допиту, револьвером більше, револьвером менше, це не має тепер особливого значення, шукати далі зброю — це тільки викидати на вітер гроші платників податків; одне слово, начальник поліції і слідчий повинні припинити пошуки. А зниклий револьвер набув значення багато пізніше, завдяки Штюссі-Аойпіну. І те, що в останні дні в мені знов ожила надія,— вже інша історія, і саме в цьому й полягають труднощі мого сміливого задуму. Моя роль рятівника справедливості жалюгідна, я тільки й можу, що писати, та тільки-но в моїй голові зринає хоч якась невиразна ідея, я кидаю свого Бахуса, біжу до машини (у мене знов "фольксваген"), запускаю двигун і мчу — як, наприклад, позавчора вранці — до начальника відділу кадрів швейцарської авіакомпанії. В мене тоді сяйнула одна думка, грандіозне рішення. Я їхав, мов у тумані, чудом дістався до аеропорту й сам живий-здоровий, і нікого не збив. Проте начальник відділу кадрів не забажав зі мною розмовляти, навіть не прийняв мене. Додому я їхав уже не з такою шаленою швидкістю, і на перехресті поліцейський навіть гукнув мені, чи не поганяю я часом волами. На душі в мене знов було так, наче я своє вже відспівав. Ще раз найняти для розслідування приватного детектива Лінгар-да? Ні, про це годі й думати — він коштує надто дорого. До того ж за нинішніх обставин Лінгард уже навряд чи й дасть згоду — хто ж рубатиме сучок, на якому сам-таки й сидить! Отож мені не залишилося нічого іншого, як спробувати побалакати з Елен самому. Я подзвонив їй. Кудись пішла. "До міста". Я вирушив навмання, пішки, з наміром обійти всі ресторани й книгарні, і раптом натрапляю на неї перед кафе "Селект", кидаюся до її столика, але поруч сидить Штюссі-Лойпін, і перед ними пляшка каппуччіно. Що Елен не сама, я помітив аж в останню мить, коли вже опинився біля столика, й стояв розгублений — адже я шукав тільки її — і злий, бо коло неї сидів саме Штюссі-Лойпін. Та яке це мало значення, вони вже давно, мабуть, зустрічалися в ліжку, донечка вбивці й рятівник її татуся; вона — колишня моя кохана, він — колишній мій шеф.