Правосуддя

Штюссі-Лойпін захихотів, потім несподівано перемінив тему.

— А ви — дурень, Шпет,— сказав він. — Ви думаєте, що доктор Ісаак Колер винен. Я теж так думаю. Незважаючи на те, що всі свідки суперечать одне одному, що зброю так і не знайшли, що причина вбивства невідома. Незважаючи ні на що. Для нас убивця він. А чому? Тому що вбивство сталося в переповненому ресторані. Люди все ж таки дещо помітили, хоч тепер і висловлюють суперечливі твердження. Отож напевно ми цього не знаємо, хоч віримо в це напевно. Така обставина викликала в мене подив ще на суді. Тоді ніхто ані поцікавився револьвером, ані допитав свідків. Суддя теж задовольнився свідченнями начальника поліції. А цей хоч і був тієї хвилини в залі, проте нє згадав, чи бачив на власні очі, як сталося вбивство, і чи допитував він сам свідків. До того ж захисник виявився нездарою, а Єммерлін був на висоті. Ми повинні докласти зусиль і підтягти те, що знаємо про Колерову вину, до того, що про неї думаємо. А те, що ми знаємо, відстає від того, що ми думаємо, і спритному захисникові уже самої цієї невідповідності досить, щоб домогтися виправдання. Одначе ми повинні були дати нашому славному Єммерлінові ще один шанс знайти мотив. Колер підкинув це вигідне доручення саме тому вам, що ви нічого не розумієте в більярді. І ви мали зробити з цього висновок,— я тоді слухав уважно,— й ось який: Колер убив, щоб дістати можливість спостерігати, вчинив злочин, щоб дослідити закони суспільства. А свій мотив він не назвав тільки через те, що суд йому однаково не повірив би. Любий друже, до цього я можу'додати лиш одне: такий мотив — надто літературний, такі мотиви придумують письменники. Хоч я й гадаю, що така людина, як Колер, повинна мати особливий мотив. Але який?

Штюссі-Лойпін замислився.

— Ви зробили неправильний висновок,— промовив нарешті він. — Бо нічого не тямите в більярді. Колер грав â la bande.

— Â la bande... — спробував пригадати я. — Колись Колер щось про це казав. За більярдом у "Театральному". "A la bande, отак треба бити цього Бенно".

— І що він тоді зробив?

— Важко тепер сказати. — Я задумався. — Колер послав кулю в борт, вона відскочила й поцілила в кулю Бенно.

Штюссі-Лойпін налив собі вина.

— Колер застрелив Вінтера для того, щоб занапастити Бенно.

— Навіщо? — нічого не зрозумів я.

— Шпет, ви ще й безнадійно простодушний чоловікі — здивувався Штюссі-Лойпін. — А Моніка Штайєрман натякнула ж вам. Колер веде її справи. Навіть із в'язниці. Він там плете не тільки кошики. Моніці Штайєрман потрібен Колер, а Колерові потрібна Моніка Штайєрман. Людевіц — то лише ширма. Але хто з них господар, хто наймит? Де в чому Колерова дочка має рацію. Це вбивство — така собі послуга. А чом би й ні? І своєрідний шантаж. У руках Штайєрман шалені мільйони. Ті двадцять мільйонів були теж її мільйони. Колер дістав щодо цього вказівку і через Вінтера поквитався з Бенно. На бажання Штайєрман. Може, їй навіть не треба було висловлювати цього бажання вголос. Може, Колер його просто вгадав.

— Ця теза ще безглуздіша, ніж правда,— сказав я. — Моніка Штайєрман любила Бенно, бо його любила Дафна, й відвернулася від нього вже після того, як Дафна її покинула.

— Ця теза реалістичніша від правди. У неї майже неможливо повірити,— відказав мій співрозмовник.

— Вашу тезу не прийме жодна душа! — кинув я.

— То правду не прийме жодна душа,— заперечив він. — Жоден суддя, жоден присяжний засідатель. Навіть Єммерлін. Вона діється на поверхах, недосяжних для правосуддя. Єдина теза, яка видасться правосуддю переконливою,— в разі, якщо дійде до касаційного процесу,— це та, що вбивця — доктор Бенно. Тільки він має вагомий мотив. Навіть коли й не винен.

— Навіть коли не винен? — перепитав я.

— Вас це тривожить? — відказав Штюссі-Лойпін. — Що він не винен — також теза. Тільки він мав змогу сховати револьвер. Любий мій, починайте касаційний процес, і через кілька років ви порівняєтеся зі мною.

Задзвонив телефон. Штюссі-Лойпін узяв трубку, послухав і поклав її.

— Дружина померла,— сказав він.

— Прийміть мої співчуття,—'розгублено промовив я.

— Не варто про це.

Він хотів налити собі ще вина, але пляшка була порожня. Я встав, налив йому зі своєї пляшки й поставив її біля його крісла.

— Мені ще треба вести машину,— пояснив я.

— Розумію,— мовив він. — "Порше" теж коштував гроші.

Я вже не сідав.

— Я не починатиму касаційного процесу, пане Штюссі-Лойпін. І з Колеро-вим дорученням теж більше не хочу мати нічого спільного. А всі папери знищу,— заявив я.

Він дивився проти світла на келих.

— Скільки ви взяли завдатку? — спитав нарешті.

— П'ятнадцять тисяч. І ще десять тисяч на видатки.

Сходами спустився чоловік з портфелем — очевидно, лікар. Він нерішуче зупинився, певно, зважуючи, чи підходити до нас. Потім з'явилась економка й вивела його із зали.

— Нелегко вам буде повернути всі гроші,— сказав Штюссі-Лойпін. — А скільки загалом?

— Тридцять тисяч і видатки.

— Пропоную вам сорок тисяч. А ви передасте мені матеріали розслідування.

Я не знав, що відповісти.

— Ви маєте намір почати касаційний процес?

Штюссі-Лойпін усе ще розглядав свій келих із червоним вином.

— Моя справа. То ви продаєте мені папери?

— Мабуть, муситиму,— відповів я.

Він випив вино до дна.

— Ви не мусите. Ви хочете. — Він знов наповнив келих і знов підніс його до світла від торшера.

— Штюссі-Лойпін,— промовив я і відчув себе рівнею йому,— якщо дійде до суду, я буду адвокатом Бенно.

Я пішов. Коли я ступив у тінь від одного з валунів, Штюссі-Лойпін ще сказав:

— Вас там не було, Шпет. Зарубайте це собі на носі. Вас там не було, і мене там не було.

Потім він осушив келих і знов заснув.

...Почесний доктор Ісаак Колер надіслав мені телеграму про те, що прилітає післязавтра о двадцять другій п'ятнадцять рейсом із Сінгапура. Я його застрелю, а тоді застрелюся сам. Отже, я маю ще дві ночі, щоб дописати цей звіт. Телеграма застала мене зненацька — може, через те, що я вже не вірив у його повернення. Сказати правду, я добряче п'яний. Був у "Часинці". Останнім часом я ходжу тільки туди й сиджу за одним із довгих столів, серед таких самих п'яних. Живу я на подачки від Гізелли та дівчат, які після смерті Маркіза переїхали сюди — не з Невшателя, а з Женеви та Берна, тоді як багато хто перебрався звідси до Женеви та Берна; вони тільки те й роблять, що міняються місцями, але особисто я з тими переїздами не маю нічого спільного. Офіційно я не маю права щось зробити, а неофіційно мені не залишається нічого іншого, як чекати 20 години 15 хвилин післязавтра. Замість Лаккі тепер працює Нольді-Орхідейник; він приїхав нібито із Золотурна, а кар'єру зробив у Франкфурті. Живе куди твоє діло, його дівчатка тепер носять орхідеї, поліція шаленіє, однак орхідеї ж не заборониш. Одну базельську юристку, що переходила о першій ночі через вулицю в Бельвю з орхідеєю на блузці,— вона поверталася з телебачення після дискусії про жіноче право голосу,— затримали, у неї не було з собою ніякого посвідчення, дійшло до нечуваного скандалу, і поліція та її начальник — цей через своє невдале спростування — виставили себе на посміховище. Нольді-Орхідейник має необмежену владу, а тепер він ще й узяв собі адвоката, Віхерте-на, одного з найавторитетніших наших юристів. Віхертен має намір виступити із соціальних міркувань за право тих жінок, котрі, зрештою, платять, як і всі, податки, й клопочеться про відкриття масажних салонів. Мені самому Нольді-Орхідейник натякнув, нібито я з "моєю поведінкою" для такого діла вже непридатний, але він, мовляв, не дасть мені впасти, це його борг перед Лаккі, я, каже, вже мав розмову зі своїм, як він любить висловлюватись, "персоналом", одне слово, поки що я можу сидіти в "Часинці", начальник поліції теж мене більш не турбував, тепер, здається, нікого вже не цікавить, як опинилися на тому світі Лаккі з Маркізом, а так і не розслідуване вбивство Дафни кануло в забуття. Отож я хоч і не сутенер, а все ж утриманець. Коли в "Часинці" у мене питають адреси, я даю їх, не вимагаючи грошей, і відвідувачі (переважно літні чоловіки) віддячують мені порцією віскі — просто такий собі благородний, звичайний людський жест. Це щоб якось пояснити мій нетверезий стан, почерк і поквапність. Бо коли я побачив телеграму від Колера, то, щцро кажучи, спершу обійшов "точки", якось дістався назад на Шпігельгассе й тепер, через двадцять годин, сиджу в себе за столом. На щастя, при мені ще знайшлася — на мій подив! — пляшечка "Джонні Уокера". О, я саме згадав про зубного лікаря з Ту на, він розшукав мене в "Часинці", і я познайомив його в "Монако" з Гізеллою; виходить, я повернувся з "Монако", а не з "Часинки", як, мабуть, написав вище,— адже я мушу тепер поспішати і не маю часу ані перечитати написане, ані як слід подумати; пляшку "Джонні Уокера" я заробив, а Гізеллі зубний лікар не сподобався, вона аж перелякалась, бо він повиймав з рота (за другою пляшкою) свої щелепи, спочатку верхню, а потім нижню,— він їх зробив собі сам, навіть показав нам на верхній, ліворуч від зуба мудрості, свої ініціали "Ц.В.",— а тоді взяв щелепи в руки, клацнув ними й потягся до Гізелли, щоб "укусити" її за груди, а в Гіндельмана за сусіднім столом від сміху аж сльози покотилися на черево, особливо коли щелепи випали в лікаря з рук під стіл, та не під наш, а залетіли аж під Гіндельманів, де той сидів із Мерілін, однією новенькою з Ольтена, з того самого, що й Нольді-Орхідейник, ба ні, із Золотурна — чи все ж таки з Ольтена? — одне слово, після цього зубний лікар поліз навкарачки шукати свої щелепи, адже їх ніхто не хотів підняти — кожен тільки намагався відсунути ногами далі під сусідній столик. Кінець кінцем Гізелла таки пішла з тим лікарем, а ми так зареготалися, що стало вже пізно, і я одержав свій "Джонні Уокер". А Гіндельманове гигикання дратувало мене через те, що в суді над Колером він надто вже нікчемно представляв обвинувачення. У суді, а не в касаційному суді. Всі сподівалися, що Штюссі-Лойпін візьме курс на касаційний суд, одначе той приголомшив усіх своєю заявою до міністерства юстиції. Почесний доктор Ісаак Колер, писав Штюссі-Лойпін, ніколи не признавався, що застрелив у ресторані "Театральний" професора-германіста Адольфа Вінтера. За таких обставин, коли підсудний заперечує свій злочин, самих тверджень свідків не досить, свідки теж можуть помилятися. Тому справу Колера має розглядати суд присяжних, а не верховний суд кантону. Зважаючи на це, потрібно зробити, мовляв, усе можливе з погляду юриспруденції і законності, щоб визнати колишній вирок недійсним і передати справу Колера, як це й належить, на розгляд суду присяжних. Внаслідок заяви Штюссі-Лойпіна у міністерстві юстиції заходилися гарячково переглядати акти та протоколи, і в них, на превеликий жах міністра Мозеса Шпрюнгліна, справді не знайшли визнання підсудним своєї вини — просто за таке визнання прийняли були філософські просторікування Колера. Це призвело до того, що міністр юстиції передчасно спррвадив на пенсію голову кантонального суду Єгерленера й усипав перцю чотирьом членам суду та прокуророві Єммерліну, а тоді передав справу Колера до суду присяжних (з погляду права акція трохи необачна). Єммерлін оскаженів, проте це нічого не допомогло: його скарга до федерального суду була відхилена майже із сенсаційною поквапністю — так би мовити, спішно (безпрецедентний випадок у роботі цієї установи, яка через перевантаженість працює як мокре горить); одне слово, повторне слухання справи Колера почалося вже в квітні 1957 року. Єммерлін не здавався, він і цього разу захотів представляти обвинувачення, однак Штюссі-Лойпін послався на те, що прокурор тепер зацікавлений у наслідках суду, і відхилив його кандидатуру. Єммерлін упирався, мов чорт, і здався аж після того, як почув, що Штюссі-Лойпін виставив свідком і Лінгарда. Звичайно, Фойзерові теж було б важко змагатися зі Штюссі-Лойпіном, до того ж я оце пригадав, що ще не розповів і про сам суд, а також про ту сумну роль, яку в ньому відіграв начальник поліції, заявивши, нібито не бачив, як Колер стріляв,— він це, мовляв, тільки припустив. А Штюссі-Лойпін узагалі натиснув на всі педалі. Він діяв блискуче, що правда, то правда. Запрошені свідки висловлювали такі суперечливі твердження, що присяжні засідателі раз у раз мало не пирхали зо сміху, а публіка в залі від утіхи аж вищала. Револьвера, як відомо, так і не знайшли, і цю карту Штюссі-Лойпін викинув після зауваження про те, що попередній суд на таку важливу обставину не звернув уваги, тому не було corpus delicti2, і вже це — підстава для того, щоб Колера, з огляду на брак доказів, виправдати. Та помалу Штюссі-Лойпін звернув усю підозру на Бенно, який тоді був у "Театральному",— все ж таки колишній чемпіон Швейцарії у стрільбі з пістолета, власник колекції револьверів (за словами Лінгарда, доктор, у зв'язку із своїм скрутним фінансовим становищем, хоче ту колекцію продати). Залою прокотилося шепотіння. А коли Штюссі-Лойпін натякнув на сварку між доктором Бенно та професором Вінтером, усі зрозуміли, що без допиту Бенно не обійдеться, і нетерпляче ждали його свідчень. Однак доктор Бенно на суд при-сяжних не з'явився. Я шукав його вже кілька днів. Я був сповнений рішучості взяти на себе, як і обіцяв Штюссі-Лойпіну, його захист, але для цього мені потрібна була від Бенно інформація, яку я міг би використати проти Колера. Проте навіть в "Ушесті" про доктора ніхто нічого не знав. Фойхтлінг висловив припущення, що той сховався в Дафни — дівчина, мовляв, добра душа й не кидає в біді колишніх своїх коханців; кілька днів тому такий собі Єміль Є., представник фірми, що виробляє дезодоранти, залишив у Дафни всю свою місячну платню, але в нього склалося враження, ніби в квартирі на Аврора-штрассе вони були не самі. Та Бенно як у воду впав. Дехто вже казав, що він утік. Підняли на ноги поліцію, залучили Інтерпол, закрутилася майже така сама веремія, як під час арешту Колера. Дафна теж завдала клопоту: вона зажадала судового рішення на обшук її квартири, а коли другого дня вранці Ільзе Фройде переступила поріг мого кабінету на Цельтвег, хвацький фехтувальник і влучний стрілець висів на люстрі, погойдуючись від протягу,— вікно стояло навстіж, а двері Ільзе теж не причинила. Бенно мав ключа від колишнього свого кабінету й тепер скористався моїм столом, що колись належав йому, а я тим часом шукав його в Дафни (від мене ще кілька днів пахло всілякими екстрактами, що їх Еміль Е., представник фірми, яка виробляла дезодоранти...). Може, саме через це я так неохоче й пишу про той суд. Якби Бенно не випередив своїм самогубством Штюссі-Лойпіна, той напевно влаштував би Дафні допит, дівчина згадала б про наші з нею відновлені зв'язки, і це почула б Елен. А так самогубство доктора всі витлумачили як визнання ним власної вини, і почесного доктора Ісаака Колера суд з блиском та славою виправдав. Коли кантональний радник, виходячи із зали, порівнявся зі мною, він зупинивсь, поглянув на мене своїми холодними, бездушними очима й сказав: "Те, що тут сталося,— жалюгідний наслідок вашої матеріальної скрути. Господи, тепер мені зрозуміло, чого ви не прийшли до мене, а передали матеріали Штюссі-Лойпіну! А той узяв і влаштував оцю жахливу комедію з правосуддям. Виправдання! Чорт забирай, та мені гидко було стояти таким собі невинним ягням. Я — і невинне ягня!" А потім Колер промовив фразу, яка допекла мене до живого і завдяки якій я збагнув, що мій обов'язок — застрелити його, бо хтось же та має відновити справедливість, коли ми не хочемо, щоб вона цілком і назавжди обернулася на фарс. А сказав Колер таке: "Якби ви не продали були папери Штюссі-Лойпіну, то Бенно й без суду опинився б на люстрі". А тоді як стусоне мене, мов собаку,— я аж поточився на Мокка, що стояв позад мене (той поправив у жилетній кишені свій слуховий апарат і тільки гмукнув). Нарешті Колер пішов. Перемогу святкували в приміщенні корпорації "Мурашка". Вітальна промова гекзаметром голови міської общинної ради, далі — відліт Колера до Австралії, а я примчав з револьвером до аеропорту надто пізно. Цю історію в нас знають. Відтоді минуло вже півтора року, і знов настала осінь. Коли що — завжди осінь. Боже ж мій, знов я напився, мій почерк, боюся, скоро вже ніхто й не прочитає, а вже одинадцята ранку, лишається ще тридцять п'ять годин і п'ятнадцять хвилин, і якщо я жлуктатиму й далі, це скінчиться катастрофою. Якби Елен мене й досі любила, це був би жах — смертний вирок мені. Я можу тільки запевнити, що любив її, а може, люблю ще й тепер, хоч вона й спить з отам дідуганом Штюссі-Лойпіном, а днями я бачив її з Фрідлі, він обіймав її за плечі, так ніби вона вже давно його власність, та мені до цього, зрештою, байдуже. Нема потреби писати про наше кохання, так само, як і про мою розмову з проповідником секти Бергером недавно на сходах — атож, недавно, я ж бо знов ходив до "Часинки", однак мене там спіткала невдача, віскі роздобути не пощастило, завсідники дивилися футбол і мали поганий настрій, бо швейцарці грали паскудно, і типи, які звичайно питають адреси, теж мали поганий настрій. А "Монако" було зачинене. Грошей у мене з собою не було (я забув гаманця), а віскі хотілося — хоч умри, і я по-плентав до "Театрального". Там теж нікого не було. Альфредо — коли то був Альфредо — якось дивно подивився на мене, десь із закутка рішуче вийшли Елла з Кларою, хтось гукнув мене на ім'я. За столиком, де завжди сидів Джеймс Джойс, я побачив Штюссі-Лойпіна; він жестом запросив мене сісти до нього. Еллі з Кларою таке не сподобалось, але Штюссі-Лойпін — це Штюссі-Лойпін. Він сказав мені застебнути штани, а потім, коли я сів, заявив, що я ходжу казна-як, і налив собі в каву вишневого лікеру.