Будинок як такий. Колись він мав жахливий вигляд, за архітектурним задумом це був осередок розпусти (західний мислитель розробляв проект особисто). Те, як кантональному радникові вдалося перетворити цю споруду на затишне людське житло, лишилося однією з його таємниць. Очевидно, йому довелося позбивати десятки бань, веж, еркерів, фігурок ангелів та всіляких зодіакальних бестій (Нікодемус Мольх захоплювався ще й астрологією), поки з цього нагромадження архітектурних надмірностей постала нарешті повита диким виноградом, плющем, козолистом та трояндами, хоч усе ж таки і з фронтонами та вежами, але тим ошатніша вілла, велика й простора, і така вона виявилася й усередині, коли я переступив її поріг, востаннє кинувши погляд на "порше", що звідси виднівся лиш червоною цяткою. Архітектори попрацювали тут на совість: повиламували стіни, постелили скрізь натяжні килими тощо; все було зручне й легке. Меблі в античному стилі, що не стілець чи столик, то коштовність, на стінах — картини знаменитих імпресіоністів, далі — давніх голландських майстрів. Мене супроводжувала дівчина-служниця. У кабінеті кантонального радника я мав зачекати. Кімната була простора, вся визолочена сонцем. Крізь відчинені двостулкові двері можна було вийти в парк; двоє вікон обабіч дверей сягали майже до підлоги. Дорогий паркет, величезний письмовий
стіл, глибокі шкіряні крісла, на стінах жодної картини, самі книжки та книжки — аж до стелі, і всі тільки з математики та природничих наук; одне слово, солідна бібліотека. А от більярдний стіл являв їй цілковиту протилежність. Він стояв у глибокій ніші. На його зеленому сукні ще лежали три кулі, а на стіні в ніші висіла ціла колекція київ. Багато з них були дуже давні й мали пам'ятні написи. Кий Оноре де Бальзака, кий Готфріда Келлера, далі — генерала Дюфура, Бісмарка, а один нібито належав колись самому Наполеонові. Я трохи збентежено роззирнувся. Повсюди відчувалася присутність почесного доктора; у мене було таке враження, ніби він ось-ось увійде з парку, ніби я чую його сміх, ніби по мені щойно ковзнув його пильний погляд.
Видіння. Зненацька сталося щось дивне — чи, скоріше, таємниче. Я вмить зрозумів кантонального радника. Цілком несподівано. Просто сяйнула догадка. Я збагнув раптом мотиви його вчинку. Мені навіяли їх коштовні меблі, книжки, більярдний стіл. Я вгледів їх у поєднанні найсуворішої логіки і гри, що наклали свою печать на цю кімнату. Я опинивсь у його святому святих, і з очей мені спала полуда. Колер не вбивця — він просто гравець. Ні, не азартний. Колера приваблювала не ставка — його приваблювала сама гра, вигляд куль, що котятся по зеленому сукні, підрахунок очок, варіанти партії. Щастя для нього нічого не важило (тож він і мав себе за цілком щасливу людину і навіть щодо цього не лукавив). Він тільки пишався тим, що міг сам вибирати умови гри, любив спостерігати, як стрімко розмотується клубок неминучого, ним таки й намотаний. Ось у чому полягала його втіха. Певна річ, і на те була своя причина. Можливо, особливо вишукана жадоба влади, манія грати не тільки кулями, а й людьми, спокуса зрівнятися з самим господом богом. Можливо. Та це не найважливіше. Як юрист я повинен залишатися на поверхні, а не занурюватись у психологію чи навіть у філософію та теологію. Своїм убивством Колер почав нову партію, оце й усе. Тепер події розвивалися за його задумом. Я й сам був не що інше, як одна з його куль, котру він штовхнув києм. Колер діяв цілком логічно. Він не назвав у суді причину свого злочину, бо це було неможливо.
Загалом людей спонукають до вбивства вагомі мотиви. Скажімо, голод, кохання. Моральні мотиви трапляються нечасто, а коли й трапляються, то завжди деформовані політикою. Релігійні мотиви тепер виявляються зовсім рідко і призводять до божевільні. А от діями кантонального радника керували наукові прагнення. Це тільки здається безглуздям. Адже він був мислитель. Його мотиви були не конкретні, а абстрактні. Тут його треба зрозуміти. Більярд Колер любив не просто як гру, а за те, що ця гра правила йому за модель дійсності. За один із можливих її спрощених варіантів. ("Модель дійсності". Я скористався тут одним із улюблених висловів Мокка, скульптора, який віддає більше сил фізиці, ніж скульптурі; останнім часом я частенько буваю в майстерні цього безнадійного фантазера — а де ж іще у нас вип'єш після півночі! Мокк, правда, глухий, і розмовляти з ним важкувато, зате він відкрив мені очі на багато речей.) З тієї самої причини Колер захоплювався природничими науками й математикою — вони також являли собою для нього "моделі дійсності". Проте цих моделей йому було вже мало, він мусив перейти до вбивства — щоб створити нову "модель". Він провів експеримент зі злочином, і те вбивство стало одним із засобів досягнення злочину. Ось звідки доручення старому Кнульпе вивчити наслідки вбивства. Звідти ж і дивовижне доручення спробувати знайти іншого, "можливого" вбивцю. Аж тепер, сидячи в кабінеті Колера, віч-на-віч із речами, якими він користувався, я нарешті збагнув нашу з ним розмову у в'язниці. "Тут потрібно дослідити факти, з точністю визначити наслідки певного вчинку". "Для того, щоб проникнути в можливе, треба переосмислити реальне". Почесний доктор грав із відкритими картами, але я не зрозумів його гри. Аж тоді, коли вона набрала серйозного характеру, став очевидний мотив: Колер убив, щоб дістати змогу спостерігати; він скоїв злочин, щоб дослідити закони, які лежать в основі людського суспільства. Однак якби він назвав був той мотив на процесі, суд сприйняв би його заяву лише як намагання викрутитись. Для правосуддя такий мотив надто абстрактний. Але так уже влаштоване наукове мислення. Абстрактність — це його щит. Проте воно може раптом вирватися зі свого сховку й стати небезпечним. І тоді ми виявимось перед ним беззахисні. Що саме так і сталося з експериментом Колера, сумніву нема: наукова думка пустилася на вбивство. Це ані вищ^авдує кантонального радника, ані кидає тінь на науку. Чим інте-лектуальніший мотив насильства, тим він жорстокіший, чим глибше усвідомлений, тим менше заслуговує на прощення. Він стає варварством. Наругою. Щодо цього я тоді не помилявся, моє видіння справдилось. Воно не дало мені захопитися Колером і бодай на мить припустити, що він не винен. Воно допомогло мені зненавидіти його. Певність того, що Колер убивця, відтоді вже ні на хвилину не поХишала мене. Шкода тільки одного: тоді я ще не збагнув, яку ж небезпечну партію тепер грав далі кантональний радник з моєю допомогою. Я гадав, моє доручення — це лиш невинна технічна справа, яка нікому не зробить зла. Я думав, гра триватиме в порожній залі, тільки по-блюзнірськи. Його партія почалася з убивства. Чому я тоді не здогадався, що вона неминуче призведе до ще одного вбивства — до вбивства, яке вчинить уже не почесний доктор, а ми, представники правосуддя, з якими грав старий?