— Дядьку, ви стогнете. Прочуняйтесь!
— Що? Хведю, це ти?
— Авжеж я, сам, своєю парсуною, — засміявся, згадуючи кимсь сказане таке дивовижне слово. — Знову щось розболілось?
— Сон... розболівся.
— Сон? То добре, що я його нагнав! —войовничо хльоснув своїм трофеєм.
А Марко ще віддирав од тіла і душі липучий острах, що навалився у сні.
Навколо стояла відволожена вечорова тихість, а в ній золотим мальком поволі коловоротились зорі. Але не високість небесна, а невидиме підземелля вразило чоловіка: він з глибин його ясно почув якісь голоси, здавалося, що то говорила сама знівечена земля.
— Хведю, ти чуєш?
— Чую, — байдуже обізвався хлопчак.
— Хто ж то гомонить у землі?
— Ось тут дід Онисим, якому й досі вісімдесят шість років, — засміявся, дивуючись, для чого дідові треба применшувати літа. — А праворуч проживає сім'я Гончаренків.
— Що ж вони роблять під землею?
— Хіба ж ви забули: всі люди тепер у нас у землі живуть, її фашист не зміг спалити.
Отак Марко і зустрівся після довгої розлуки з селом, про яке геній людства писав, що на Україні воно схоже на писанку. І ось ця писанка зараз ледве окреслювалась у темряві безладно розкиданими купинами землянок і осиротілими, снігом завіяними печами, що не тільки не гріли людей, але й самі, як старчихи, тремтіли від холоду. То тут, то там, прямо з підземелля, висікалися тьмяні стовпи вогню, і село здавалося не селом, а скупченням здрібнілих діючих вулканів. Ось нижче коріння старої груші розверзлася глибінь, засяяв прямокутний отвір, а на його тлі, наче в кіно, затремтіли людські тіні, обізвалися голоси:
— Ой людоньки, послухайте мене, дурну бабу, і зробіть по-моєму, по-старосвітськи.
— Не послухаємо, і не просіть, мамо. Які ж ви вперті, — обурився молодий жіночий голос.
— І в кого ти, бісова дочко, вдалася така неслухняна та пащекувата?
— У вас, мамо...
— Га-га-га, — загупав, наче в діжку, пристаркуватий простуджений бас.
— Хіба ж тепер, людоньки, можна без попа? Новорождена душа повинна святість чути, а ви її одразу до загсу. Підросте — тоді випихайте хоч і поза всі загси і / контори, — не вгавав перший жіночий голос.
— Ти втихомирся, Явдохо, і розсуди своєю розумною головою: де ж це видано, щоб сина героя і до попа?
— Тепер таке врем'я, що про всякий випадок дитя треба носити і до бога, і до загсу, тоді пуття вийде з нього.
— Не баламутьте, мамо, світом. Доконче вам треба розтривожити всіх...
— Сама баламутка, яких земля не знала. І що тільки той герой знайшов у такій вишкварці? Було до кого гнати сілліси аж з фронту, — і жінка голосно схлипнула. Але її одразу ж весело почав заспокоювати пристаркуватий бас:
— Що це, Явдохо, з тобою? Це ж хрестини, а не похорон. Покисла трохи — і підсихай.
"Так це ж старий Євмен". Лише тепер по прислів'ю пізнав голос невгомонного і в'їдливого дідугана. Марко хотів посміхнутися, але хтось невидимий перехопив і усмішку, і подих, а тілом поповзла комашня. Невже ти, чоловіче, й досі не розучився хвилюватися?..
Земля нагло проковтнула світло й приглушила голоси двох світів, що зійшлися в одній маленькій землянці.
Через якусь мить Марко з подивом почув, що десь угорі ображено загуділи бджоли. Де ж це видано, щоб у березневу темінь, коли навкруги лежить сніг, літала теплолюбна, схожа на краплинки сонця комаха? Чи він знову починає марити?
— Хведю, не чуєш: наче бджоли гудуть?
— Еге ж, гудуть, — сказав, як про звичне. — Що ж їм лишається робити? Тільки густи. А якби могли говорити, то й говорили б, бо і їм довелося за війну витерпіти, наче людям.
— Не вигадуєш, Хведю?
— Чого ж вигадувати? Нищили фашисти людей, нищили й бджіл. А коли горіло село, то горіли і вулики. Тікали люди світ за очі, тікали кудись і бджоли. А як повернулись люди на попелище, то повернулись і деякі рої. Правда, тільки один із них не покинув села: покружляв, покружляв над пожарищем, а далі й шугонув у самотній комин. Звідти бджоли вилетіли зовсім чорними: чи від сажі, чи від горя втемніли. Ну, й не кинули вони пасічника в біді: оселилися в комині. І живуть тепер бджоли вище людини!
Останні слова здивували і вразили Марка: бач, як говорить мале, — і він з любов'ю поглянув на зосереджене обличчя хлопчака:
— Ти, Хведю, філософ!
Але і цим не здивував малолітка: він лише на одну мить насторожився, а далі спокійно відповів:
— А в такий час і філософом невдивовижу стати: е над чим подумати людям.
— Ой Хведю, Хведю, — аж пригорнути захотілося хлопчака, .але вража нога заважала, і Марко знову пустив усмішку і в пучки зморщок під очима, і в нерівність вусів. — А в чиєму ж комині оселились бджоли?
— В Гордієнковому.
— Так ми вже й Гордієнків проїхали?
— Авжеж.
— А я нічого й не впізнав.
— Де вже впізнати в такій содомі. Вйо, чистокрівці!
Маркові ще дужче перехопило подих: це вже рукою подати до його хати. Хоча, до якої там хати?.. І він так просвердлює поглядом темряву, що аж очі починають щеміти.
Ось і старі верби зашуміли над Шавулиним завулком. Ще трохи проїхати — і почнеться зарічка. А де ж той могутній праявір над водою? Таких яворів Марко, хоч скільки світу пройшов, ніде не бачив. Ага, Ось і він стоїть над руінами, покритий сивиною, наче самотній велетень, що пнеться дістати, до неба. Вижив-таки, діду! Вистояв негоду!
Коненята задріботіли по благенькому дощаному містку, взяли ліворуч і зупинились між якоюсь солом'яною купиною і обгорілою нечупарною піччю. Так невже цей розхри станий белебень і є його подвір'ям, невже це земля його дитинства, його щастя і горя? Невже ці обламані штурпаки були колись садом і цвітом? Як згорбилось, здичіло і поменшало усе навколо. А мати ж дома? І поки Марко хапався і забував за думками, про свої костури, Хведько вже скочив з саней, виструнчився і, як дорослий, простягнув загрубілу, потріскану руку:
— Вітаю вас, Марку Трохимовичу, з благополучним приїздом до рідного дому, хоча його, казав же ж той, вже й нема. Але лісництво у нас потроху виписує людям дерево, то й зіб'єте собі якусь хавіру, а далі буде видно. Коли не так віз, то вже пробачайте, краще на. цих рисаках, не сумлівайтесь, ніяк не міг: і вони голодні, як і люди.
— Спасибі, Хведю, спасибі, синок,—розчулено відповів, втискаючи милиці в сніг.— Ти ж нікуди не йди, повечеряєш з нами. Чуєш?