Ми чуємо ті самі слова про вишневий цвіт і той самий голос Олени, з яким познайомились у пролозі.
Що це робиться зі мною? Марево? Сон? Вона!.. Олена! І в руці білий вузлик! (З жахом відступає назад).
А на полі з'являється тонка жіноча постать з білим вузликом у руці. Це Тетяна. Марко приголомшено прикладав руку до чола.
Тетяна (надривним голосом). Тату!
До Безсмертного, надломлюючись, біжить донька і, сміючись і плачучи, падає батькові на груди.
Безсмертний (обома руками охоплює своє дитя). Тетянко, це ти?.. Тетянко, донечко, це ти?
Тетяна. Я, тату, я...
Безсмертний (вдивляється в обличчя дочки, пальцями витирає їй сльози). Яка ж ти гарна, доню, кровинко моя!
На очах батька донька вперше бачить сльози і теж обтирає їх пальцями. Отак і стоять вони якийсь час, наче вимуровані з каменю самої історії.
Як ти на маму схожа, пташино моя. І коси такі самі...
Тетяна. Не такі, тату. (Опустила на плечі хустину, і батько в золоті кіс побачив сиве пасмо).
Безсмертний. Хто ж тебе так зобидив, дитино моя?
Тетяна. Нелюди... В концтаборі. Вони так били мене, що очима не сльози, а кров ішла. Вони змогли вибити кров із очей, але не могли вирвати зізнання з душі... А як ви, тату?
Безсмертний. Нічого, доню, нічого. Моя пісня та сама, що й колись була: орю, сію, жну. Як добре, що ти повернулась, кровинко моя...
Тетяна (розгортає білий вузлик). Я вам їсти принесла. Ви ж не обідали, і не вечеряли, і домівки відцуралися.
Безсмертний (почувшії слова Олени, посміхнувся). Невже це ти? (Підіймає на руки своє дитя, і сміється, і печалиться над ним).
А в цей час з села донеслось гудіння дзвонів.
Тетяна. Чогось дзвони затужили. Що воно?
Безсмертний (опускає доньку на землю). Це, напевне, отець Хрисантій на радощах загуляв. І ми загуляємо, доню... А нашої мами нема...
Тетяна. Знаю, тату.
Безсмертний. Перед смертю вона сказала: "Хоча б, іроди, в очі не стріляли, бо жаль їх буде". І не стрелили іроди їй в очі, а вдарили в груди, де жила її пісня... а потім ще й повісили...
Тетяна. Тату, не плачте...
Безсмертний.То вже, доню, не я плачу, то вся моя таль за ці роки заплакала. Пробач, маленька...
Входить Гайшук.
Гайшук (занепокоєно). Ой Марку!.. Тетянко, дитино, це ти?
Тетяна. Пізнали?
Гайшук. Як же не пізнати тебе,золота вербичко!.. Яка радість... І яке горе, Марку...
Безсмертний. Говори, Іване!
Гайшук. Щойно Задніпровського забрали. Ордени обривали, начеб він їх не кров'ю заробляв. Як обшарпане дерево, вивели його з землянки. Чогось ще в дзвінницю, де він жив, водили. Отам жінка його кілька разів надала, вставала і знов падала... Ну, а тепер отець Хрисантій на дзвіниці дзвонить, наче по вмерлому.
Безсмертний. Не діждетесь! Не буде похорону, ні. (Обіймає Тетяну й поспішає в село).
Тетяна. Куди ж ви, татку!
Безсмертний. Ще сам не знаю, доню... не знаю... Людину треба рятувати.
Тетяна хоче кинутись за батьком, але він рухом руки спиняє її, непомітно для неї примружується на Гайшука і виходить.
Тетяна. Дядьку Іване, що ж воно робиться?
Гайшук. Ходи!
Тетяна. Чиї ходи?
Гайшук. Різних парсун.
Тетяна. Яких парсун?
Гайшук. Що хитро допались до ідей і меду. Ідеї — насам, мед — собі!.. Як ти виросла, дитино. А я ж тебе на руках носив, казки розказував. Забула?
Тетяна. Не забула. І в таборах під косою смерті
вгадувала вас, ваші руки.
Гайшук. Добре ми більше пам'ятаємо, аніж лихе. Тому деякі парсуни і нашу великодушність гнуздають для себе.
Тетяна. Як же ви тепер живете?
Гайшук. Як цей вітряк! (Показує на вітряк). Тричі його збирались рубати, а він пересварюється з вітрами і робить своє.
Тетяна. І вас тричі рубали?
Гайшук. Та, мабуть, більше. (Подивився на пальці обох рук, посміхнувся). Про це теж можна казку розповісти.
Тетяна. Хіба так можна жартувати?
Гайшук. Мені можна, бо я чоловік віруючий!
Тетяна. В що ж ви вірите?
Гайшук. Раніше: в бога в трьох лицях, у рай, у пекло, в діву Марію непорочну, в апостолів, у святителів, у чисту — та і в нечисту силу заодно, а тепер — у комунізм і победу до кінця! Ну, а деякі з нечистої сили все хочуть посварити мене з комунізмом — то його зменшують, то мене зменшують. Інтересне виходить кіно: коли я на Перекопі півпарубком громив Врангеля — у мене вже тоді вистачало росту, коли я нещодавно підіймався в атаки на різних плацдармах і п'ятачках — ніхто не зобиджав мій ріст, а коли я підіймаюсь на різне криводушне сім'я, воно й кричить, що я до чогось не доріс, як селянський елемент. А як воно буде репетувати, коли я його буду, як падло, закопувати в землю! Воно буде кричати, а я буду втоптувати землю і сміятися, бо я чоловік віруючий...
Гуде дзвін.
Затемнення.
Цвинтар. В темряві окреслюються силуети церкви й дзвіниці. Стихав гудіння дзвона, з дзвіниці, похитуючись, виходить отець Хрисантій, зачиняв за собою двері.
Отець Хрисантій. Темно. Нічого не бачу. Цей мерзопакосний ябедник, здається, виривав навіть зорі з неба. Як темно стало... кругом і в душі... (Виймає а кишені пляшку й підносить її до вуст).
Входить Марко Безсмертний.
Безсмертний. Від вина видніше не стане.
Отець Хрисантій. Зате печаль приллю.
Безсмертний. Робити треба щось.
Отець Хрисантій. Куди ж я піду з патлами своїми? Життя пройшло повз мене, як подорожній, і нічого не вродило на моїй ниві, окрім християнського песимізму. Його вином я безуспішно приливаю. Але чого життя нівечить таких людей, як Задніпровський? Хто в один ковчег вміщає правду й кривду?.. Згадую Еклезіаста, глава восьма: "Не скоро совершается суд над худыми делами: от ого и не страшится сердце сынов человеческих делать "до". (Кидав пляшку, виходить).
Безсмертний (стукав в двері дзвіниці). Катерино Петрівно, відчиніть... Чуєте?
Жіночий голос (з дзвіниці). Хто там?
Безсмертний. Це я, Марко Безсмертний.
Жіночий голос. Ойі!Невже це ви?
Здалеку тихо-тихо обізвалася пісня "Коло млина, коло броду".
Безсмертний. Як у неї, бідолашної, змінився голос.
Розчинились двері, і на порозі Безсмертний побачив не Катерину Петрівну, а Степаниду, що притулила сплетені руки до грудей.
Хто ви?
Степанида.Не пізнаєте?
Безсмертний. Степанидо... Степанидо Іванівно, це ви?
Степанида.Я, Марку Трохимовичу.