. . . wie menschlich sie Madonnen planen...
Р. М. Р і л ь к е.
1.
Під позолоту повечір'я — прозоріш синь.
Над містом сяє хмарний вирій — лунка глибінь.
Над містом шерех крил небесних, крик ластівок,
І, ніби по минулих веснах, мій легкий крок.
Так примиренно і так просто простує ніч.
На ликах Карлового Мосту відблиски свіч.
Тоді вщухає пломінь спраги — співуча мить! —
І вічність на камінні Праги ляга спочить.
2.
Літо росте й проростає крізь все, —
Ссуть коріння і пружаться віти,
Кожна квітка солодку ваготу несе,
Туго — персами воздуху — вітер.
Кров зелена кружляє по жилах рослин,
Людським тілом владає,— червона.
Всесвіт — храм, де копула блакитних глибин
Двиготить злотосоняшним дзвоном.
3.
Може, власне, в цім парку, мрійний юнак,
За ростом рослин слідкуючи тільки, —
Знаходив вічности тайний знак
Райнер-Марія Рільке.
Тануло небо, як віск голубий,
На листях тремтіли соняшні краплі,
Шепотіли крилами святі голуби
Про святі міраклі.
І глибоко внизу — срібний клекіт ріки, —
В кам'яних берегах пропливала Влтава,
А над Прагою сяяли сонцем віки,
Чатувала архангелом слава.
1926