Чаленкові захотілося втекти від цієї людини, щоб більш не зустрічатися, а піймавши себе на цій думці, він почав заспокоювати сам себе: "Злякався? Думає, що цей парубійко — геніальний дойда? Кинь дурниці! Звичайнісінький собі інтелігент, та й годі!.. То ж тільки талановитий шпиг міг навмисне вести таку розмову, з розрахунком викликати на одвертість..."
— Мені пригадується,— почав поручник по довгій паузі,— один випадок з мого дитинства... Батько мене важив на десятичній важниці, а я зняв черевики і держав у руках... Я конче хотів зважитись без черевиків... Насилу батько розтлумачив мені, що, держачи черевики в руках, я все одно що важусь у черевиках... Мені цей випадок пригадується завжди, коли хто говорить про діалектику...
— Чому? — не зрозумів Чаленко.
— А тому, що коли б Архімед був діалектик, то він, напевно, почав би будувати підойму на землі, щоб повернути землю ж... На щастя, з Архімеда не був шарлатан і він обіцяв це зробити, маючи точку опертя поза землею...
— Але, даруйте мені, при чому тут діалектика? — вигукнув Чаленко своє запитання з пітьми.
— Я, може, неясно сформулював свою думку... Поясню... Творча особа, для виявлення своєї будівничої акції, мусить мати якусь абстрактну точку, з якої життя можна розглядати, як жучка на шпильці... Та точка мусить бути вища за всі умовності, хоча б вони і звалися ідеологіями... Такій особі, певна річ, нема чого шахраїти, взиваючи це діалектикою. Вона комбінує з розрахунком на тисячоліття... Це точка найвищого творчого скепсису, того скепсису, без якого немає ні геніального художника, ні політика, ні вченого... Ця точка, що лежить поза нормами,— Далека від діалектики крамарів, що хочуть обшахраїти ^иття...
Поручник замовк несподівано, немов вщент виснажившись.
Чаленкові здавалося, що старшина чомусь побоявся Доводити свою думку, а тому й сам утримався від оцінок Цієї сумбурної теорії. Знов у голові зароїлися підозріння, і він ухвалив, приспавши поручника, непомітно зникнути. Навіщо рискувати? І без того досить риску. А поручник, безперечно, провадить розмову, щоб викрити його, та Чаленко не такий дурень, щоб датися обдурити себе!
Поручник так само щось думав. Видимо, він задовольнився з розмови, вирішивши, що його бесідник дурень і нема чого "метати бісер", а краще спати.
Чаленко, умощуючись спати, намацав револьвера і підсунув його так, щоб вмить можна було при потребі вихопити. Хотілося ще подумати, та думки чіплялися одна за одну й ніяк не могли розминутися. Голова важніла, і сон плутав свою павутину.
Поручник, що мав вартувати, теж куняв, тримаючи в кишені парабелум.
Раптом павутиння сну розірвав несподіваний стук не то воріт, не то коліс і тупіт коней на дворі. Поручник і Чаленко схопилися з місць, нічого не розуміючи. Кожен мав зброю напоготові, але кінський тупіт потроху затих, і монотонний шум дощу більше ніщо .не порушувало.
Поручник підійшов до вікна і почав удивлятись у темні шибки. Знадвору давила вогка пітьма, криючи діла й речі.
— Що це таке? — пошепки промовив він.
— А дуже проста справа,— наші візники втекли!
Ця думка з'явилася в Чаленка майже разом із словами. Можливо, вона десь у підсвідомому чекала на слушний момент і тепер виявилася певна й безсумнівна.
— Не може того бути! — закипів поручник, але, подумавши, додав: — А втім, чорт його знає. Може, й так, як ви кажете. Треба вийти подивитись.
Старшина відчинив вікно і обережно виліз у двір. Чаленко стежив за ним, аж поки той не зник у темряві. Потім став, очікуючи, коло вікна.
— Нема ні коней, ні екіпажа... ворота відчинені...-^" прошепотів старшина, влазячи в вікно. Він помацки Дійшов до ліжка, опустився на солому.
— Сволота...— ледве чутно промовив він і злісно плюнув.
Через одчинене вікно вривалося нудне шарудіння Д0-щу, і здавалося, що й там хтось у холодній пітьмі теж прокинувся й не може заснути, ворушачись на соломі. Чаленко тихо зачинив вікно і сів на своє ліжко.
— Становище кепське. Видимо, ця сволота прочула, іДО близько є банда, і втекла до неї... А коли справді банда недалеко, то нам небезпечно тут вилежуватись...
Поручник замислився й лежав, спершись на лікоть, спиною до Чаленка. Час од часу він глибоко зітхав, і Ча-ленкові здавалося, що поручник винуватить його за втечу візника.
"Чого доброго, попадеш з цим типом у лещата до якоїсь ватаги, а там доводь, що ти не той, за кого тебе вважають,— думав він і шукав виходу.— Треба майнути при першому зручному випадкові через вікно, а до світанку буду верстов за двадцять... Шукай тоді вітра в полі".— І, наче впіймавши думки Чаленкові, старшина діловито-спокійно промовив:
— Треба нам, добродію, тікати, і як можна швидше. Що скоріше ми виберемося звідси, то краще. Правильно я говорю?
— Та й моя така думка...— згодився Чаленко і пожалкував, що йому на цей раз не вдасться розлучитися з поручником.
— Револьвери нам, звичайно, доведеться викинути, як тільки виберемось звідси, в усякому разі, не пізніше ранку. Мені треба передягнутися, а от документа чорт його знає, де добути!
— Я думаю, що коли б узяти попа за ребра, то в нього можна добути документа на вчителя... Напевне ж, у нього печатки якісь є... Хоч завалящі...— подав думку Чаленко.
— Правда ваша...
Поручник, видимо, не думав гаяти часу. Він устав і навшпиньках пішов до дверей, а через якийсь час почувся легенький стукіт у попову кімнату.
Довелося довго умовляти попа через замкнені двері, аж поки той одчинив їх і вийшов до поручника.
Вони щось довго розмовляли пошепки. Піп, очевидно, здався, бо в кімнату зайшов поручник і піп, що почав шпортатись у столі в шухлядах. Кімната, в якій спали подорожні, правила попові за кабінета, тому тут все було під РУкою.
Поки піп готував документа для поручника, той не си-Дів дарма.
— У вас, панотче, певно, є старі чоботи... я вам залишу свої, а ви дайте мені шкарбани які-небудь. Також Штани потрібні, і, може, свита яка знайдеться.
Піп охоче пішов на обмін. Замість нової англійської шинелі поручник одержав стару семінарську, чоботи-шкарбани й старого кашкета. Поручник зовсім перемінився.
— У мене, знаєте, в екіпажній скрині на всяк випадок костюмерія була й документ,— сказав він Чаленкові й ніяково усміхнувся.