Потім лавочник Кандиба заячу свою силу показував, пісок у тугий мотузок зав’язував. Піт Кандибу поймав, страх аж до печінок проймав, бо клятий пісок — не клоччя чи якесь інше потороччя, з котрого, звісно, не в’язавсь ні мотузок, ні шнурок.
Механізатор Максим Діхтяр на долоні плюнув, пригорщі в пісок засунув, і з найглибшого глибу, наче найчарівнішу рибу, ловив пісок найвогкішого штибу. Далі крутим горбом став, пісок у жменях зім’яв, напружився, натужився,— і, либонь, уже б той мотузок і зсукав, та тільки і йому пісок поміж пальців задзюрчав. посотався, пллявся, і вже скоро наврипливий яблунівський механізатор ні з чим і зостався.
— Ще вилами по воді писано, чи й тобі вдасться, Хомо,— буркнув червоними своїми перцями.
— Ну, хлопці, дивіться, як беруть вола за роги!
І припав по тих словах я до піску, мов муха до меду. Кожна піщинка в моїх долонях заспівала, а не стогоном застогнала, кожна піщинка душу мені відкрила, й душа та до мене солодко заговорила. Далі піщинка з піщинкою обнялася, міцно злилася,— і скоро з моїх рук почав сотатися мотузок. Спершу маленький, з овечу ріпичку, далі більший, із собаче мотовило, далі ще довший — із кінську мітлу.
У лавочника, механізатора і конюха очі стали дурні-дурнісінькі від здивування. Поклавши своє перше мотузяччя на траві біля воріт, я без передиху взявся ще одну вірьовку сукати з піску — і з найліпшого прядива таку, може, не вдалося б вигадати. А розпалившись, я ще один мотузочок зліпив — і був же він такий тоненький та міцний, що, приладнавши гачка, на таку снасть і сома можна було б упіймати!
— Хм,— багатозначно сказав Максим Грень.— Для дурня ні гори, ні низу.
— Кгм,— хитро примружився Петро Кандиба.— Дурень і м’яло вломить.
— М-м-м,— непевно промурчав Максим Діхтяр.— Кождий блазень своїм строєм... А тільки куди такі мотузки годні, де знадобляться?
— Скрізь знадобляться,— кажу, радий, що втер їм носа.— І вдома на хазяйстві.
— І в колгоспі?
— І в колгоспі, чого ж. А також згодилися б для розумних голів на оті посторонки, які не повинні зсовуватись.
— М ясом хвалиться, а воно і юшки не їло,— вдався до кпинів конюх.
— Ще погана дівка так уміє себе похвалити,— отямившись, глузував лавочник.
— На гривеник роботи, а на карбованець крику,— оговтавшись, осудив механізатор.
Що ти скажеш таким? Плюнеш в обличчя — вони витруться, наче то божа роса. Ну, гаразд, міркую, побачимо, у чийого козеняти хвіст куціший. Яблунівські — з гордого поріддя, ніколи в поразці не квапляться зізнатись, але ж бо і я сам яблунівський!
— Бачите оцю гайку? — питаю, знайшовши на подвір'ї іржаву гайку, що, либонь, пролежала у лопухах не одну зиму.— Ось візьми, лишень, Греню, й посади в землю.
— Хіба це картоплина, щоб садити? — басує той підозріливими очима.— Лепечеш, Хомо, казна-що.
Проте, сплюнувши спересердя, гайку таки встромив у скопану землю під вишнею.
— Тепер витягуй назад,— кажу.
Максим Грень витягнув гайку з землі, крутить у руках, питає:
— Чого посміхаєшся, Хомо? Ото роззявив пащу, що з колесами їдь — не зачепишся!
— Тепер ти, Кандибо, посади гайку в землю.
Лавочник (а він такий ловкач, що без вогню пече, без
ножа ріже!) слухняно встромив гайку в землю, долонею згори поплескав, поплював і мало що хресне знамення не сотворив.
А коли за моїм наказом діставав, то очі так і горіли у сподіванні чуда! Але замість чуда лежала на його пухких долонях та сама іржава гайка.
— Ти, Хомо, наговорив такого, що і в шапку не позбираєш...
Звісно, краще, ніж Максим Діхтяр, наш яблунівський механізатор, ніхто б у землю гайку не посадив. Запихав її, мов артист, бо мабуть, замислив якесь жартівливе ошуканство. Та хоч би яке ошуканство замислив, гайка, витягнута з землі, зосталась тією самою іржавою гайкою, хоч стій, хоч падай!
— Я чесний трудяга,— сказав, скривившись кисло.— Я не вмію перескочити там, де не можна перелізти. Не вмію так, щоб хитромудро та невеликим коштом.
Тепер усі троє дивились на мене як на пронозу, що й у мишачу дірку пролізе. Взяв я гайку (пахла вогким грунтом та іржею) і, поколупавши нігтем, поглянув через дрібне її горлечко в чисте осіннє небо. Далі, присівши навпочіпки, вказівними пальцями обох рук застромив гайку в пухку землю.
— Ось так, хлопці,— кажу не без натяку.— Щастя має ноги, біда має роги.
А вони, понадимавшись, мов кажани, в один голос забубоніли:
— Уже йому як везе, то везе!
— На нього доля робить, як трактор!
— Хома не купував лою, а купив собі долю!
Щебечіть, думаю, та витьохкуйте. Побачимо, якої ви через хвильку заспіваєте, женихи яблунівські, залицяльники, джигуни, а трясця вашій матері! Узяв біля тину забутого заступця, копнув землю там, де недавно посадив гайку, вивернув.
— Ох! — зітхнуло троє грудей ковальським міхом.
Вдруге вивернув землю так, як вивертають, копаючи
картоплю.
— Ех! — знову ухнув ковальський міх.
Втретє копнув корча, щоб, бодай, нічого не зосталось у землі.
— Ух! — рвалося дружне сопіння з ковальського міха.
І ще б йому не рватись, тому сапкому сопінню, коли за-
ступцем я викопав із землі не просто іржаву гайку, а зовсім іржаву гайку, геть сточену, геть струпішілу, що від неї мало порохно не зосталось: такою буває на осінь змертвіла картоплина, яку навесні посадили в корч тугою, всіяною вічками паростків бульбиною. Зате за першим, другим і третім разами я викопав із землі не клубні, зовсім ні, а змащені мастилом, до якого поналипали горошинки грунту, зі свіжою заводською окалиною, темноребрі, тьмаво блискучі гайки. Гайки були одна в одну, завбільшки з праматір— гайку, вони рясним сузір’ям лежали під стовбурцем вишеньки. Як могло б лежати рясне сузір’я молодої картоплі.
Знаєте, які поставали оці яблунівські женихи, що надумали глузувати з мене? З лиця конюх Максим Грень став не те що ні риба ні м’ясо, а якесь казна-що, яке і в раки не годилось. Заячий ніс у лавочиика Петра Кандиби й зовсім у химерію вдарився, що, як мовиться, ні до чобота закаблук, ні до черевика рант. А Максим Діхтяр — прославлений яблунівський механізатор, окраса тракторної бригади, то й зовсім став ні богу свічка ні чорту рога— шило.
— Запчастини,— сказав нарешті Максим Діхтяр.—Де ти, Хомо, такого дефіциту нагріб, ще й у землю зарив од людського ока? Може, ти МТС пограбував?