— Із городу зелень продавала: і з саду продавала яблука та груші; і з хліва м’ясо, сало, яйця, молоко, сир продавала; і з магазинів крам, взуття, шерсть і всякі дефіцити продавала й перепродувала. А щось душі моїй не дає спокою, Хомо, чуєш?
— Чую, Одарко,— бубоню, позираючи на Дармограїху зачудовано, мов на тура.
— Але ж чому на душі так, наче, як то мовиться, пішло поле в ліс? Якась тягота, наче не хапко в мене щось хапнув, а я сама себе обібрала?
— Може,— підказую,— телиці жалко?
— Ой Хомо, ти ниньки опівночі якийсь недотепа, що ні в кут ні в двері!
— Ні риба ні м’ясо, а щось наче гриб маслючок! — нагадую.
— Отож!.. Торгівля моя, Хомо,— голос її знову полився солодкою патокою,— вже зовсім небагато душі дає, а я ж хочу, щоб душа втіху мала. Ото як дехто зі старих молиться для душі, чи молодь співає для душі — так я хотіла б для душі торгувати.
— Що ж ти намислила, Одарко? — питаю улесливо.
— Ой, намислила! Та чи можна те, що намислила?
— Тобі не можна? Та ти зумієш так крутити, як чорт дорогою!
— Правду кажеш, але ж...— зітхнула, наче літнім вітерцем війнула.— Для душі!.. От якби для душі своєї можна було б навчитись людям продавати людське життя!
— Як то? — крутнуло мною на тапчані, мов вихором на дорозі.— Людське життя?
— Ага!
— Людям?
— Ага!
Чи я на дитячий розум перейшов? Чи в голові моїй стало дуплисто, а кожне дупло порохнею напхане? Чи я справді такий бевзь, що ані дзень ані кукуріку?
— Таки так! —озвалась Дармограїха, ждучи на мою відповідь.
Либонь, я колись об’ївся блекоти — може, в дитинстві далекому? Е-е, мабуть, і справді я отой Хома, по котрому і ззаду знать, що Хомою звать. Охо-хо-хо, міркую, такому з бороною по воду їхати, а ціпком рибу вудити!
— А де ж бо ти візьмеш людського життя, щоб людям продавати?—озиваюсь несміло.— Воно ж, здається, не росте на городі, як часник. І не наскубеш, як із вівці вовни. І за хвіст не зловиш, бо не горобець.
— Жаль, Хомо, що на городі не росте, і не наскубеш, і не зловиш за хвоста.
— Це такий товар,— кажу,— що з-під прилавка не дадуть по блату.
— І чарка не поможе,— згоджується Дармограїха,— хоч могорич може відкрити браму і до раю, і до пекла.
— Тут, либонь, і той не зуміє дістати зайвого життя на продаж, хто меткий, хто вміє вскочити і вискочити.
— А добре було б, правда? —мріяла Дармограїха, сидячи на ліжку, облита поливою місячного золотого сяйва.— От виходжу я на ярмарок, а тут хто що продає: той петрушку чи цибулю, той граблі чи вила, той штани чи валянки. А в мене свій товар — і такий, що його ні в пучечки не пов’яжеш, ні в склянку не насиплеш, ні наперстком не зміряєш, ні вагою не зважиш. І ось я стаю за прилавок поміж тіток-перекупок, поміж їхнього дешевого непотребу, розкладаюся зі своїм товаром і весело так поглядаю на них, бо що вони зі своїм сиром чи курячими потрухами проти мене? Воно, звісно, і сир чи курячі потрухи теж товар базарний, без них людині не прожити, але без чого по— справжньому не прожити — так це без людського життя, а його ж у мене повно-повнісінько, навалом! Я ж бо знаю, що повно-повнісінько, а більше ніхто не відає — адже товар невидний, як повітря, тільки я на ньому тямлюсь, тільки моїм очам відкривається.
А що, міркується нишком на тапчані, коли в Дармограїхи такого товару повні засіки, тільки таїться з добром: якщо не злодії можуть покрасти, то з міліції навідаються і запитають, яким чином надбала. О, в Одарки сприту стане на всі заставки, все може бути приховане!
— Ох і поторгувала б я!—палахкотіла словами, наче факелами, Дармограїха. Вже не сиділа на ліжку, зірвалась на ноги, рвійно ходила по хаті, а що була облита місячним сяйвом, то здавалось, що вся вона обернулась на золоту, і навіть золоті сліди за собою зоставляє на долівці, а в повітрі пекельне мерехтіння.— 3 кого б заправила за отаку дрібочку людського життя, мов за рідного батька. А найбільше б мені платили ті, кому найдорожча тільки своя голова на в’язах,— такі ладні були б останнє зняти з себе, якби в такого продавця, як я, зайву дещицю урвати. Ціну ярмарок робить, а своєму товару я сама ціну складала б, о! І підходили б здорові й недужі, прямі й горбаті, каліки, ті, що на ладан дихають. І приходили б інваліди, що на фронтах життя свого не жаліли, з кулями цілувалися, з осколками обіймалися. Приходили б заміжні і розлучені, вдови і сироти. Чуєш, Хомо, до тебе кажу, не мовчи.
— Авжеж, ген подеколи кота в мішку на базарі купують,— озиваюся слухняно,— а на хороший товар багато покупців, бо він сам себе хвалить.
— Скупі, Хомо, до мого товару двічі б у черзі стояли і двічі платили. А ненажерливі, що скоріше в курки молока випросиш, мали б од мене маленьку куку у велику руку. Заздрісники, що своє з’їдять, а на чуже зазіхають, тікали б од мене, як чорт від ладану, так би я батькувала їх. А вже б із марнотратів, що щедрі на батьківські гроші, мені було б не совісно три шкури здерти, щоб не звикали чуже добро чужим відром носити і зсипати під своїм вікном. Недбайливцям, яким і за вухом не свербить, які сіють гречку, а родить їм мак,— я б на лотоки з ярмарку проганяла і близько до свого товару не підпускала. Вже, Хомо, душі моїй була б вольна воля, гуляла б душа без кунтуша, босонога, розперезана, блузку на грудях розпанахавши.
Мов фурія, гасала Дармограїха по хаті, слова їй сипалися з рота, як перестиглі жолуді з дуба, та, зрештою, урвала трохи бистру ногу й питає:
— Бачу, Хомо, ти не рад моїй мові, як отой пес, що його вбито, а він лапами дригає.
— І радий, і не радий,— озиваюся з тапчана.
— А чому радий?
— Твоєму багатству.
— А чому не радий?
— Бо в такому стовковиську, як базар, недовго й проторгуватись. А як сама не проторгуєшся, то можуть товар чи вкрасти, чи силоміць відняти. Бо хіба, Одарко, на твою кмітливість не знайдеться десяток чи два шахраїв, яким краще вкрасти, ніж сісти й напрясти, які вміють узяти чуже, мов своє, яким до снаги вкрасти голку, а потім і коровку...
— Хомо,— каже Дармограїха,— в мене самої вистачить хитрощів і мудрощів, як у тієї курки, що кудкудаче під бузком, а яйця несе в кропиві.
— Так,— згоджуюсь,— але ж проти твоїх хитрощів та мудрощів знайдуться такі, що й з-під стоячого підошву випорють. І матимеш від них таку честь, мов на собаці лико.